Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Юрко сидів біля вогнища, накинувши на плечі ряднину, і споглядав, як розлітаються над багаттям розворушені Антоном іскри. Здавалося, червоні яскраві вогники хочуть піднятися високо і перетворитися на зірки. І задля цього полишають тепло вогнища. Відірвавшись, іскра віддаляється, та, стикаючись з навколишнім холодом, втрачає силу і врешті помирає, згасає.

– Так і ми, – перехопивши Юрків погляд, вів далі Антон. – Пнемося все життя, як оті іскри. Згораємо. А згорівши, залишаємося в пам’яті лишень тих, хто бачив наш шлях. У пам’яті друзів, родичів, дітей. Та кожен сподівається на довшу пам’ять.

– Хіба ж таки всі? – хитнув головою Юрко. – Оно скільки могил на кладовищах. Люди просто жили собі.

– Ні, не просто жили. Так само хотіли жити вічно. У піснях, казках, скульптурах чи будівлях. Однак не судилося. Просто у них не вийшло.

– А ми?

– І ми, Юрко, і ми! – Антон поправив автомат і присипав землею багаття. – Просто так вийшло, що ми основа для всього того. Для пісень, казок, віршів. Доля в нас така. Ну погрівся? Пішли, за десять хвилин на пост заступать.

– Привіт, мам. – Санька присів за стіною напівзруйнованого сараю. – Не пізно?

Мамин голос у слухавці був тихий, з луною, неначе з іншої планети.

– Ну що ти? Як це пізно! Для тебе не може бути пізно. Як ти? Де ти?

Санька прикурив, закриваючи вогник запальнички, відкинувся до стіни і випустив в темне вечірнє небо цівку диму.

– Мам?

– Шо, любий?

– Ти ніколи не вгадаєш, де я.

– Де?

– Вдома. Я вдома, мам.

Санька пішов до добровольчого батальйону ще влітку, коли стало зрозуміло, що вся ця бананова республіка вже не розсосеться. Вийшов з окупації до своїх і записався.

Мама лишилася в хаті, бо ж хтось має доглядати за родинним гніздом. Спочатку окупанти та триколори її не дуже-то й турбували, мовляв, помахають та й підуть собі.

– Мама, кинь ти ту хату. Не буде діла. Та й родини в нас ложка, – сміявся тоді Санька, – ти та я. Куди б не переїхали, там і гніздо.

– Та не скажи, – хитала головою мама. – Цю хату твій батько з дідом будували, царство їм небесне.

Восени лінія фронту посунулася і його рідне селище опинилося на самому передку.

– Мама, виїжджай, – волав у слухавку Санька. – Виїжджай, доки не пізно.

– Та куди ж я поїду?

– Та хоч до тітки на Полтавщину, все краще, ніж у підвалі жити.

– Я подумаю!

– Шо там думати, мам?!

– Ну не кричи, я правда подумаю.

Мама виїхала аж під Новий рік, коли закінчилися дрова і зовсім зникло світло. Замерзати в льоху не було ніякого сенсу, та й надії, що село звільнять, також не лишилося.

– Ти не переживай, сину, нас вивезли автобусом, – розповідала вона новини. – Зараз у Ліди на Полтавщині. Стала на облік. Ти як? Коли вже побачимося?

– Побачимося, мам, куди дінемося. От відіб’ю наш посьолок, то й побачимося. А зараз як я піду? Хто буде воювать?

– Ну ти ж не один там?

– Не один, та ж і в першу чергу хто має Донбас відбивати? Не львів’яни ж з вінничанами?

Лінія фронту рухалася, змінювалася, і врешті селище, в якому виріс Санька, опинилося з боку української армії біля лінії розмежування. Санька вже кілька разів просився перевести його ближче до рідних країв.

– Ну кому, як не мені, місцевому, бути в розвідці в тому регіоні?

– Добре, – здався нарешті командир. – Я доповім начальству.

І ось Санька вперше увійшов у рідне село. Он і водонапірка, за якою курили, тікаючи зі школи. А он і сама школа без даху, правда, і вікон, однак усе можна відновити, було б бажання.

– Весна, – прошепотів Санька, вдихаючи запахи села.

Над Санькою в нічному небі блищали зорі. Біля чиєїсь темної хати біліла цвітом абрикоса. Лише тепер він зрозумів, як скучив. За запахами, хатами, степом і навіть за ненависними городами, на яких селяни рачкували весь вільний від роботи на шахті час.

Санька з напарником обережно просувався до центру селища.

– Толя, я відскочу в ту балочку на десять хвилин, гляну, шо там у хаті.

– Дуй, бе питань. Ніч довга, – прошепотів напарник, якому він уже всі вуха про село продзижчав.

Санька пробрався біля заваленого магазину, далі повз автобусну зупинку в провулок. Ще кілька кроків – і ось, за сусідським гаражем, їхній сарай, а за ним і хата.

– Ти не повіриш, мам, я чесно у нас у господі. Оно блакитним ставні пофарбовані.

– Ох ти ж… – Голос матері зірвався. – І шо там? Сарай не завалився? Двері в хату не вибиті? Ключ пам’ятаєш де?

– Мамуль, усе ніби ціле. Трошки шифер побило, но то справимо. У хату заходити не буду, тут усе ж фронт, мало лі.