Юрко сидів біля вогнища, накинувши на плечі ряднину, і споглядав, як розлітаються над багаттям розворушені Антоном іскри. Здавалося, червоні яскраві вогники хочуть піднятися високо і перетворитися на зірки. І задля цього полишають тепло вогнища. Відірвавшись, іскра віддаляється, та, стикаючись з навколишнім холодом, втрачає силу і врешті помирає, згасає.
– Так і ми, – перехопивши Юрків погляд, вів далі Антон. – Пнемося все життя, як оті іскри. Згораємо. А згорівши, залишаємося в пам’яті лишень тих, хто бачив наш шлях. У пам’яті друзів, родичів, дітей. Та кожен сподівається на довшу пам’ять.
– Хіба ж таки всі? – хитнув головою Юрко. – Оно скільки могил на кладовищах. Люди просто жили собі.
– Ні, не просто жили. Так само хотіли жити вічно. У піснях, казках, скульптурах чи будівлях. Однак не судилося. Просто у них не вийшло.
– А ми?
– І ми, Юрко, і ми! – Антон поправив автомат і присипав землею багаття. – Просто так вийшло, що ми основа для всього того. Для пісень, казок, віршів. Доля в нас така. Ну погрівся? Пішли, за десять хвилин на пост заступать.
– Привіт, мам. – Санька присів за стіною напівзруйнованого сараю. – Не пізно?
Мамин голос у слухавці був тихий, з луною, неначе з іншої планети.
– Ну що ти? Як це пізно! Для тебе не може бути пізно. Як ти? Де ти?
Санька прикурив, закриваючи вогник запальнички, відкинувся до стіни і випустив в темне вечірнє небо цівку диму.
– Мам?
– Шо, любий?
– Ти ніколи не вгадаєш, де я.
– Де?
– Вдома. Я вдома, мам.
Санька пішов до добровольчого батальйону ще влітку, коли стало зрозуміло, що вся ця бананова республіка вже не розсосеться. Вийшов з окупації до своїх і записався.
Мама лишилася в хаті, бо ж хтось має доглядати за родинним гніздом. Спочатку окупанти та триколори її не дуже-то й турбували, мовляв, помахають та й підуть собі.
– Мама, кинь ти ту хату. Не буде діла. Та й родини в нас ложка, – сміявся тоді Санька, – ти та я. Куди б не переїхали, там і гніздо.
– Та не скажи, – хитала головою мама. – Цю хату твій батько з дідом будували, царство їм небесне.
Восени лінія фронту посунулася і його рідне селище опинилося на самому передку.
– Мама, виїжджай, – волав у слухавку Санька. – Виїжджай, доки не пізно.
– Та куди ж я поїду?
– Та хоч до тітки на Полтавщину, все краще, ніж у підвалі жити.
– Я подумаю!
– Шо там думати, мам?!
– Ну не кричи, я правда подумаю.
Мама виїхала аж під Новий рік, коли закінчилися дрова і зовсім зникло світло. Замерзати в льоху не було ніякого сенсу, та й надії, що село звільнять, також не лишилося.
– Ти не переживай, сину, нас вивезли автобусом, – розповідала вона новини. – Зараз у Ліди на Полтавщині. Стала на облік. Ти як? Коли вже побачимося?
– Побачимося, мам, куди дінемося. От відіб’ю наш посьолок, то й побачимося. А зараз як я піду? Хто буде воювать?
– Ну ти ж не один там?
– Не один, та ж і в першу чергу хто має Донбас відбивати? Не львів’яни ж з вінничанами?
Лінія фронту рухалася, змінювалася, і врешті селище, в якому виріс Санька, опинилося з боку української армії біля лінії розмежування. Санька вже кілька разів просився перевести його ближче до рідних країв.
– Ну кому, як не мені, місцевому, бути в розвідці в тому регіоні?
– Добре, – здався нарешті командир. – Я доповім начальству.
І ось Санька вперше увійшов у рідне село. Он і водонапірка, за якою курили, тікаючи зі школи. А он і сама школа без даху, правда, і вікон, однак усе можна відновити, було б бажання.
– Весна, – прошепотів Санька, вдихаючи запахи села.
Над Санькою в нічному небі блищали зорі. Біля чиєїсь темної хати біліла цвітом абрикоса. Лише тепер він зрозумів, як скучив. За запахами, хатами, степом і навіть за ненависними городами, на яких селяни рачкували весь вільний від роботи на шахті час.
Санька з напарником обережно просувався до центру селища.
– Толя, я відскочу в ту балочку на десять хвилин, гляну, шо там у хаті.
– Дуй, бе питань. Ніч довга, – прошепотів напарник, якому він уже всі вуха про село продзижчав.
Санька пробрався біля заваленого магазину, далі повз автобусну зупинку в провулок. Ще кілька кроків – і ось, за сусідським гаражем, їхній сарай, а за ним і хата.
– Ти не повіриш, мам, я чесно у нас у господі. Оно блакитним ставні пофарбовані.
– Ох ти ж… – Голос матері зірвався. – І шо там? Сарай не завалився? Двері в хату не вибиті? Ключ пам’ятаєш де?
– Мамуль, усе ніби ціле. Трошки шифер побило, но то справимо. У хату заходити не буду, тут усе ж фронт, мало лі.
Читать дальше