Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Ага. А в мене історія з гусаком була цікава. Уже тут, на війні, минулого року. – Стас визирнув у щілину укріплення й оглянув дорогу. – На початку осені, чи шо? Стояли ми тоді на хресті біля Дебальцевого. Дебела була розв’язка. Та й нас там чимало було. І отак увечері я на чергування заступив і раптом його побачив. Гусеня. Мале таке. І саме. Придибало прямо на блок.

– І шо ти? – Володя зняв чайник і налив окропу в дві кружки з заваркою.

– Та що, хліба йому розмочив, нагодував. І прижився він. Я його Сепаром назвав, бо ж із боку сепарів прийшов. Добре, шо змалку був з нами, бо точно з’їли б. А так, шо його їсти? Ложка м’яса. А коли підріс, то вже й звикли до нього.

– Свій гусак?

– Ага. – Стас узяв кружку і подмухав на чай. – Та він не простий гусак був. У дозорі на блоку стояв. У нас такий, як цей, бункерок був, то він під лавку залазив і спав. А як відчував небезпеку, то вибігав на вулицю, крилами бив і ґелґотів.

– Яку небезпеку?

– Обстріли. Сам не знаю, як він відчував, та як вибіжить, заґелґоче, то за одну-дві хвилини дві чекай СМСки від бібізян.

– І де він дівся? – Володя і собі сьорбнув чаю.

– Якось вибіг він, валує. І не просто як завжди, а аж заходиться. Ми вже по укриттях, чекаємо. Тихо. Ну, може, помилився наш Сепар? А він бігає по перехрестю, бідкається. А потім махнув крилами, раз, другий. І злетів у бік Фащівки.

– І що?

– І як пішов обстріл, що я такого в житті не бачив. Добре, шо ми вже по окопах та бліндажах були.

– Врятував-таки вас.

– Можна й так сказать, – Стас відпив чаю. – Я й досі пташатину їсти не можу. Зрадником себе відчуваю. Ладно, сиди тут, піду я попитаю, шо там з горба хлопці з тепловізора бачать.

Стас безшумно розчинився в темряві. Володимир покрутив у руці пір’їну, а потім закріпив її на блоку біля кулемета.

– Буде і в нас тепер оберіг.

– Манько, Маріє! – Старий Юхим сперся на тин і зазирнув на подвір’я. – Ти шо це забарикадувала хвіртку, не увійдеш?

У глибині обійстя, біля стайні, виринула бабина постать. Стара, покручена роками і тяжкою сільською працьою, повільно почимчикувала до тину.

– Привіт, Юхиме, чого волаєш? Я сліпа, а не глуха. – Баба сперлася на тин з іншого боку. – А шо, ворота відчиненими тримати, ніби й не війна? Чужих людей у селі пітьма.

– Ти за солдатів? Та шо вони в тебе візьмуть? Злидні?

Юхим пирснув у сиву бороду, баба теж посміхнулася. Дід дістав з кишені зім’яту пачку й пустив дим.

– Я, до речі, у справі зайшов.

– Шо, свататься будеш?

– Ну майже. Слухай, дай кілька ікон. Ти ж у нас віруюча? Навіть у кинутих хатах позбирала, шоб не гнили.

– Було діло. – Баба поправила хустку. – Все мріяла, шо колись у селі побудують церкву і не треба буде за дванадцять кілометрів до сусідів швендять.

– Ну от я ж і кажу, – вів далі Юхим. – Солдати на околиці церкву зводять. Невеличку. І для себе, і для нас, для місцевих. Війна піде, а церква лишиться. Вони там усе самі зробили, і навіть дзвін із гільзи. Та ж ікони за п’ять хвилин не намалюєш.

– Чула я про ту стройку, Юхиме. – Баба обтерла краєм хустки кутики губ. – Та ж вони западяни? З Тернополя там чи звідкіль? То вони, може, неправильну церкву будують. Не московського ж патріархату, а київського. Чи грецьку.

– А тобі не все одно?

– Чи ти дурний, Юхиме? Хто буде в неправильну церкву ходить?

– Це ти дурна, Манька. Дурна, хоч і в Бога віриш. – Юхим аж сплюнув від нервів. – Живеш тут майже сто років взагалі без храму, а тут прийшли, побудували, ледь у дупу не поцілували. Користуйся. І не таке. Воно ж нам лишиться, війна не вічна.

Юхим рвучко розвернувся і пішов.

На околиці села двоє у формі вже ставили на зруб крокву. Підбивали, підтесували балки. Удалечині, за річкою, час від часу бухало, та ніхто не звертав уваги.

– Здравія бажаю, Юхиме Павловичу. – Один з військових спустився і подав дідові руку. – Курить будете?

– Та можна, – прокрехтів дід.

Військовий дістав цигарки і запальничку, і вони сіли на лавці під стіною будівлі.

– То шо, знайшли ікону?

– Я працюю в цьому напрямку. – Дід сплюнув тютюн, що налип на губу. – Знайдемо. Світ не без добрих людей.

– Агов, будівельники, – почувся з-за рогу голос. – Помагайте, бо я сама на горб кравчучку не втягну.

Військовий підхопився і за мить підвів стару Маньку із візочком, на якому лежали чотири великі ікони.

– Яка краса! – Військовий роздивлявся вбрані в чеканку образи святих.

– По хатах колись назбирала, шоб не гнили.

– От і згодилися. Буде у вас церква.