Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес!

– Ну шо тут у вас, Сергію Степановичу, тихо?

Роман спустився під перекритя до опорної точки і подав руку кулеметнику.

– Здравія бажаю, командире. – Кремезний кулеметник відволікся від бінокля і потиснув руку. – Та тихо поки, зализують рани після вчорашнього. Так, двічі з автомата стріляли, однак не прицільно, в молоко. А тепер мовчать.

– Так, мабуть, шось знову задумали, паскудники, – Роман узяв у кулеметника бінокль і почав роздивлятися ворожі позиції. – І АГС навіть мовчить.

– Я думаю, ми вчора його накрили. Бо він десь отам, за бугром, лівіше від прапора був, а тепер вони там з самого ранку товчуться. Може, двохсотих виносять.

– Може, й так.

Роман витягнув пачку цигарок, дістав собі і простягнув кулеметнику.

– Ні, дякую! Кинув.

– Уже тут?

– Ага. Задовбала ця залежність. Чи на бойові йдеш, чи відпочиваєш, то тільки й думок, шо про куриво. Чи взяв? Чи вистачить? Про набої стільки не думаєш, як про той дурний нікотин.

– І шо, не тягне?

– Та тягне інколи, чого ж не тягне, однак в основному вже кайфую, що вирвався.

– Молодець.

Чоловіки замовкли, розглядаючи позиції ворога.

– Ти не повіриш, командир, а я ж колись був на їхньому боці, – тихо промовив кулеметник.

– Тобто? – Роман перевів на нього погляд. – Степанович, ти тут не перегрівся?

– Ні, товаришу командире, не перегрівся. Ви молодий, уже в Україні служили. А я свого часу в есересерії служив у західній групі військ.

Роман відклав бінокль, відсунувся за бруствер і з цікавістю глянув на кулеметника, який саме заходився поправляти ремені плечової системи.

– Наша частина стояла під Берліном, у лісі біля маленького містечка. Я відслужив строкову і сам попросився свєрчком. Залишився і прослужив ще рік.

– Щось я не поняв, і шо тут такого?

– От бачиш, командир, ти не розумієш. І я тоді не розумів. Ми ж оккупанти були. Війська на чужій землі. От уяви, що відчував бауер, який пахав неподалік поле і знав, що в лісі стоять чужі танки?

– Ну там же не було збройного конфлікту?

– То пощастило, що не було. А в Чехословаччині було. І ще десь було. Ти уяви, що відчували люди, живучи під дулами наших танків? На кого ті дула по факту були наведені? На німців, адже окрім них у Німеччині нікого не було. А я тоді навіть не думав так. Тоді служити в Німеччині було престижно. Окупантом бути було престижно!

– Да, діла, – присвиснув Роман. – А я так ніколи й не думав про це.

– А ті, – кулеметник кивнув на ворожі позиції, – і зараз так не думають. Тягнуть свій руській мір зі своїх Бурятій та Чечнів. Пруть свій воєнторг під чужу хату.

– Це точно. Лише коли окупант на твоїй землі, тоді й розумієш ціну всьому.

Роман загасив недопалок у пісок і, взявши з кутка калаш, накинув спереді на шию.

– Добре, Сергію Степановичу, я пішов далі. Дякую за політінформацію.

– Та яка це політінформація, так, мислі вслух.

Кулеметник потис руку, і Роман, пригнувшись, вискочив з укріплення і зник за рогом напівзруйнованої хати.

– Я «земля», – підніс до рота рацію кулеметник, – периметр візуально чистий!

– Коли я була маленька, ну рочків десять, то фактично весь час була вдома сама.

Тетяна поправила малому Славку кашкет, і той побіг далі гратися на майданчик. Жінка провела дитину поглядом і посміхнулася Андрію.

– Ми жили в селі. Мої батьки тоді важко працювали, тож усе господарство було на мені. І я мала годувати свиней. Йдучи на роботу, батько лишав мені відро і просив віднести їм їжу маленькими відерцями, щоб не було важко. – Тетяна замовкла. По обличчю неначе пробігла тінь, однак уже за мить вона продовжила: – А я боялася свиней, які рвалися через загородку, і тому носила все відро одразу. Тягла, рвучи пупа, до дверцят загорожі, швидко відчиняла і, вивернувши, тікала. Один раз свиня таки вхопила за плаття. Я рвонулася, вискочила з сараю, вибігла аж на вигін, сіла у волошках і заплакала. І тоді собі пообіцяла, що, коли виросту, в мене буде величезна родина, усі будуть одне одному допомагати і ніхто не рватиме пупа сам.

Тетяна замовкла, дивлячись на майданчик, де бігав малий. Андрій торкнувся диктофона.

– Ви ж не проти, що це все записалося?

– Ну звісно, то ж ваша журналістська робота така.

Андрій і собі посміхнувся. Тетяна була, як кажуть між собою журналісти, медійною знахідкою. Говорила чітко і зрозуміло. Не намагалася щось із себе строїти. Розмова пішла в приємне русло від самого початку.