Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Та ти не звертай уваги. – Батько відвів очі. – Він під знеболювальним. Та й старий. Шось ввижається йому, то й меле.

Олекса шморгнув, колупнув пальцем у носі і, задумливо дивлячись просто перед собою, почав скатувати козюн у кульку.

– Привіт, Сань. – Сергій важко сів на лавку. – Шо нового?

Олександр сидів просто на порозі кандейки і за допомогою двох розвідних ключів намагався зірвати прикіпілу до труби гайку.

– А шо в нас може бути нового? – Докладаючи зусилля, він аж закректав від напруги. – Он у п’ятому домі в дванадцятій квартирі труба на стояку підгнила.

– І шо?

– Ну шо, подзвонили жильці в ЖЕК, майстер прийшов, глянув, сказав, шо треба шмат врізать.

– І шо?

– Шо ти тут розішокався? Думаю, оцей шмат взять, – махнув руркою Олександр. – Та сварку буду шукать, може, в Потаповича.

– А шо жильці? Гроші на сварку дають?

Олександр, утримаючи трубу на землі одним ключем, навалився на інший. Гайка заскрипіла, заскиглила, запричитала, та врешті піддалася.

– Та які в них гроші? – важко видихнув Олександр. – Там баба з дідом на ладан дихають.

Сергій поправив робу, дістав з кишені цигарку і закурив.

– Ну, як кажуть мудрі люди, немає нала – немає сала. Усі на шару хочуть. А хоч гривень двісті за те, шо стояк перекриємо, дадуть?

– Ні, не дадуть. Кажу ж, немає там грошей.

– Ну тоді я пас. У мене є чим занятися. – Він вийняв телефон і глянув на екран. – Он у сьомому будинку є на півгодини роботи за триста гривень. Бачок підтікає. І оно ще є в дванадцятому шось з кранами. Теж казали, шо не обідять.

– Жлоб ти, Сергію. Тільки за гроші й думаєш. За копійку вдавишся. – Олександр повністю відкрутив гайку і відкинув її у залізний ящик з мотлохом. – Тому все навколо розвалюється.

– Зато ти в нас святий! По смітниках велосипедні камери збираєш, шоб прокладки для кранів нарізать та своїм пенсіонерам поставить. – Сергій сплюнув під ноги. – І шо твої старпьори тобі дали? Похвальний лист? Ніщєбродом і помреш. А може, ти думаєш, шо тобі хто хату перепише? Ну то навряд. Таких дурних зараз немає.

Олександр покрутив у руках трубу, глянув крізь неї на небо і поклав біля себе.

– Знаєш, Сергію, не вмію я, як ото ти, кроїти, мутити, виманювати ті копійки. Та й не хочу. Жити, як ото ти, задля чого? Шоб на старий «Опель» нашкребти? Не треба мені таке життя. Треба було змолоду вчиться, тоді й заробітки були б інші. А так, кроїловом займатися я не хочу. Ще нікого у двох костюмах не поховали.

– А хто кроїловом тут займається?

– Та хто ж? Ти! Без копієчки пальцем не ворухнеш!

– Ти думай, шо ляпаєш! – Сергій зробив крок до Олександра, стиснувши кулаки.

Той навіть не ворухнувся, лише підняв обличчя і перехопив погляд.

– Я б на твоєму місці тричі подумав. Бо будеш потім з оцією рурою в дупі жити.

– Та ну тебе дурака, святий сантехнік, блін. – Сергій відвернувся і пішов геть. – Тільки час гаяти, піду працювать.

– Іди, працьовитий ти наш. – Олександр піднявся і, підхопивши трубу, пішов у кандейку до лещат.

Рудий Михась продерся крізь очерет і визирнув з пагорба. На озері біля старої кладки сидів чоловік. Він був у камуфляжі, зеленій бандані й темних окулярах. В одній руці тримав вудку з ліщини, а в іншій – цигарку.

«Дивно, – подумав Михась, – сидить на нашому місці й у вус не дує?»

Він струсив росу з лап і, піднявши хвоста, почимчикував униз, до рибалки.

– О, привіт, рудий. – Чоловік нахилився і почухав Михася за вухом.

Михась муркнув, потім нявкнув і потерся об берці солдата.

– Ну шо, як життя-буття? Шо ти тут їсиш? Дачі ж усі геть розбомбили.

Михась, примруживши очі, влігся перед солдатом на траву і глянув на поплавець.

Давно, коли Михась був малим, то його хазяїн, десятирічний Жека, привчив його до риболовлі. Вони виходили з дачі вдвох, Жека закидав вудку, а Михась споглядав за поплавком. Коли поплавок тонув, то Михась аж забігав по груди у воду. Жека сміявся і, підсікши карасика чи краснопірку, віддавав йому.

А потім прийшла війна. І Жека з батьками зник. Одного дня Михась, злякавшись вибухів, забіг у підвал, а коли виліз, то нікого в хаті вже не було. Михась обшукав все обійстя, а потім пішов по дачах по їжу, бо ж голод не тітка. Коли рвалися снаряди, Михась ховався, як обстріли припинялися, то виходив і шукав Жеку. Та все марно. Останнім часом у селі вже не бахкало, війна пішла правіше. Потім прийшли солдати, та Жеки все не було.

– Чекай, а ти часом не Михась? – нахилився до кота солдат.