Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Та я той…

– То он наліпка на лобовому, читай!

– «Пра-вий Сек-тор»! – по складах прочитав миршавий.

– І шо, донецький козак, робить будемо?

– Біжи, дядьку, – пролунало з сутінків. – Біжи й не озирайся.

Плюгавий сахнувся від паркана і зник у темряві.

Правосєк ще деякий час дивився йому вслід, а потім повернувся до казана з кулішом.

– З ким це ти там розмовляв? – спитала дружина.

– Та дурник якийсь синьолобий забрів. Чистий самогубця. – Правосєк зняв кришку і понюхав куліш. – Оце клас, давай вечеряти.

Антонівка гуділа, наче вулик, у якому з’явилася нова матка. Людський рій злетівся в центр села, де між сільрадою і меморіалом загиблим у Другій світовій був клуб. Здоровезна двоповерхова споруда, яку по війні побудували полонені німці, пережила все: і бюсти Сталіна на сцені, і відлигу, і боротьбу з ізлішнєю українскістю, перебудову, занепад і відновлення. Роки потріпали будівлю. Колись, за часів колгоспу-мільйонника, з району викликали спеціаліста, який угорі на фронтоні виліпив ліру і чималий напис: «Дім культури». З часом ліра і кілька букв відпали, тож тепер на будинку, викликаючи сміх у чужинців, красувалося лишень «ультур».

Та місцевим було байдуже, що написано на клубі. Вони тішилася, що в буремні дев’яності не розібрали його на цеглу (німці так будували, що й цеглини не відіб’єш), тож тепер решткам сільської молоді було де танчить.

Та ж тепер біля клубу ЧП. У ріг клубу, підім’явши під себе тополю, увіткнувся здоровезний жовтий К-700. Ззаду «Кіровця» понівечені й перекручені плуги. А далі новоспечена рілля. Рілля тягнеться від плугів, завертає, широко двічі перетинає ґрунтову дорогу, розорює узбіччя і, зачепивши край кукурудзяного поля, втикається аж у тракторний стан.

Біля «Кіровця» просто на на землі сидить помічник тракториста Колька. Він п’яний як чіп, мовчить і лишень посміхається всім навколо. Поруч з Колькою голова сільради, фермер, у якого він працював, і навіть дільничний. Вони щось намагаються в нього розпитати, махають у бік ріллі, та Колька лише посміхається і намагається дотягтися і поцілувать дільничного. Діти регочуть, баби хитають головами. З дискотеки хитаючись повилазили хлопці і стали на захист нармальнага пацана. Шум, гам, лемент.

Старий Гнат спостерігав за всім цим здалеку. Разом з кульгавим Мишком вони стояли на роздоріжжі й розглядали все, що наорав п’яний помічник тракториста.

– І шо характерно… – Старий Гнат задумливо дмухав самокрутку. – Така хрінь може статися з кожним!

– Та да, – кивнув кульгавий Мишко, – ніхто не застрахований.

– Ваню, що сталося?

Степан підійшов до нерухомої фігури товариша в кутку складу. Той сидів, притулившись спиною до стіни, і курив. Перед ним на підлозі стояла залізна банка-попільничка, в якій уже було кілька недопалків.

– Утомився я. Просто страх як утомився.

Степан присів поруч і, взявши з руки товариша цигарку, затягнувся. Той ніби нічого й не відчув, сидів і далі втупивши погляд перед собою.

– Відпочити тобі треба.

– Та я не фізично задовбася. – Степан врешті звів на товариша погляд. – Морально. Не день, а якийсь триндець.

– Що сталося?

– Дзвонили зранку якісь газетники. Питали, чи правда це я орден отримав за дванадцять тепловізорів, шо на передок відвіз?

– А ти?

– А шо я? Я, кажу, жодного тепловізора на передок не возив. Інша специфіка. А вони там шось пошушукались і кажуть, а може, ми таки про тепловізори залишим? Бо так, мовляв, цікавіше.

– І?..

– Та шо там «і»? Які можуть буть «і»? Послав дураків на три букви, слухавку кинув. Рознервувався. Тут знов мобіла дзвонить, номер незнайомий. Думав, знов вони. Беру, а там хтось синій, лепече, що їм дуже форма потрібна. І берці. Волонтери, допомогайте! Танкіст, йопт.

– Аватар?

– Та да, синюшне, ледве язиком ворочає. Тут я вже не витримав, валував так, шо, мабуть, і на вулиці чули. Сказав, шо ще раз набере мене в такому вигляді – і я особисто йому дірку в лобі зроблю.

Степан загасив недопалок об попільничку.

– Та забий, то день такий. Ти ж розумієш, шо й журналісти інші є, й бійці, слава Богу, теж.

– Та понятно. Просто нахлинуло. І як в анекдоті, «і знаю, шо Сірко, і бачу, шо Сірко, а срати перестать не можу».

– Ладно, юморист, пішли краще по каві сьорбнемо. Ти ж, до речі, ніби кинув палити?

– Та кинеш тут.

– А от так не можна. Кинув значить кинув. – Степан забрав пачку цигарок з підлоги і кинув собі в кишеню. – Ти ж не гімназистка, шоб рішення щодня мінять. Підйом.