Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– То Славко, мертвяк!

– Шо? Хто?

– Мертвяк! Колись на тракторному стані з мужиками якийсь не той спирт випив, і все, кришу зірвало. Ті померли, а цей ні. Тепер нікого не впізнає, з дому тікає до магазину і стоїть тут. Свої знають, а чужі, як ото ви, лякаються.

– А побитий чого?

– А хто його знає? Може, через забор ліз та впав.

У цей момент Славко пройшов повз Віталіка і, не помічаючи, попростував далі до магазину. Підійшов, з розгону стукнувся об стіну, потім ще раз і нарешті завмер, торкаючись стіни руками.

– Усе, прибув! Тепер буде стоять, доки сестра не прийде й не забере.

– А чого його мертвяком звуть?

– А ви шо, серіал не бачили про ходячих мертвяків? Цей теж кусається, якщо його від магазину відганяють. Тільки сестра з ним може впоратися.

У Віталіка задзвонив телефон.

– Ну де ти є? – Голос Сергія був схвильований. – Автобус приїхав, а тебе немає!

– Та тут я, з місцевим колоритом знайомлюся! За п’ять хвилин буду. – Віталік дав відбій, ще раз глянув на Славка, потім на мертвяка. – Йому б у лікарню треба.

– Ну, може, й треба, я ж йому не родич.

– Ну да, бувай, козаче, шось придумаю.

Віталік пішов до хати Сергія. А через кілька кроків дістав телефон і набрав номер.

– Толян, вибач, шо турбую, тут таке діло…

Далі хлопець уже не розчув.

– Привіт! От нарешті і до тебе дістався.

Роман з Юрієм курили біля вкопаного в землю і прикритого маскувальною сіткою танка.

– Так, Ромчик, воюємо.

– От про кого, про кого, а про тебе б ніколи не подумав.

– А шо тут думать? Дітей немає, з дружиною вже давно ніби дві риби різних порід в одному акваріумі. Робота, дім, поїв, поспав, просрав. Хіба це життя?

– То ти сюди за емоціями? Прісно там? – Роман махнув рукою кудись за спину.

– Ну попервах пошук емоцій точно був не на останньому місці.

– А тепер?

– А тепер у мене тут друзі, обов’язки, обіцянки. Я тут ожив.

– А як уб’ють?

– Убити і під хатою на Троєщині могли. Як на мене, краще загинути за принципи і переконання, аніж у «синій» розборці.

Деякий час чоловіки мовчали. На блактитному небі не було ані хмаринки. Сонце, яке вдень нещадно пекло степ, траву та кущі, танки, бліндажі й людей, тепер, сідаючи за обрій, було лагідне і лишень обережно торкалося промінням всього навколо.

– Так, ну а де у вас ці?..

– «Німці»? – засміявся Юрій.

– Як ти їх назвав? «Німці»?

– Ну да… – Юрій махнув рукою на балку. – «Німці» отам за посадкою.

– А чого «німці»?

– Так а як їх, дураків, називать? Так простіше. Тут наші, там «німці». Усе ясно і понятно.

– Ну і шо німці, валять часто? – Роман і собі посміхнувся.

– Буває. Оце вечір, то може настати в них активізація.

– Тоді нічого сидіти. Давай ще кількох бійців і пішли розвантажувати те, шо я припер. Там вода, форми трохи, медицина.

Чоловіки загасили недопалки і пішли до кущів, де напівприкритий сіткою стояв старенький «Фольксваген» з написом «ПТН ПНХ» через весь лівий борт.

Червнева коротка ніч ніяк не наставала. Велике гаряче сонце до останнього намагалося визирнути з-за дачних дахів чи дерев і кинути промінчиком в очі.

Правосєк сидів у дворі й дивився на казан. Ще трохи, і куліш буде готовий. Як сонечко сяде, можна сідати їсти. Правосєк був роздягнутий до пояса. Дужий і зібраний воїн. Брита голова, чуб, оббиті рунами руки. Усе, як і колись: і двісті, і триста років тому. Не вистачало хіба шаблі. Та ж часи не ті. Та й на відпочинку ж воїн, удома. Біля дружини та дітей.

– Вєчєр добрий, – пролунало з сутінків.

За дачним парканом з сітки-рабиці прочимчикувала миршава постать.

– І вам добрий.

Правосєк піднявся, хруснув плечима і підійшов до паркана.

– Оце побачив прапор у вас на мікроавтобусі й до вас! – белькотів чоловічок. – Допомогайте! Пішли голову дачного кооперативу бить!

– А шо з ним не так? – повів бровою правосєк.

– Та падло він! Проти народа! Я йому все як є, а він мене набив! А я втік, а оце побачив червоний прапор і до вас!

– Шо?

– От тобі й шо! Я вапщє за донецьких козаків!

– За яких козаків?

– За донецьких! Мені б як раніше, як у Радянському Союзі. І більше нічого! – завівся миршавий. – А він мене набив, сука. Я прапор побачив і до вас! Пішли йому натовчем!

Правосєк узявся рукою за паркан. Рабиця заскрипіла під пальцями.

– Чоловіче, у тебе з зором усе добре? Ану поглянь на прапор.

– А шо?

– Ти де серп з молотом побачив? Червоно-чорне надвечір погано розрізняєш?