Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Зараз усе не так. Зараз нічні дзвінки зовсім інші.

– Привіт, Вань.

– Привіт, Володь. Знов на дах виліз у пошуках мережі?

– Та да. Тільки поночі й видираюся. Снайпери ж. Правда, дахом це можна назвати умовно.

– Прилетіло?

– Ага. Гупнуло пару днів тому. Знесло шмат з одного боку. Тепер вентиляція.

– А сам як?

– Нормуль. Воюємо.

– А шо ж перемир’я?

– Так а шо перемир’я? У них як боєкомплект підвозять, так вони про перемир’я й забувають.

– Ясно.

– А у вас там шо?

– Так а шо у нас? Масляна. Прощена неділя. Ти пробач, якшо, бува, образив чим.

– І ти пробач, друже.

– Бережи себе!

– І ти!

Іван дав відбій і поставив мобілку на зарядку. Лише тепер, переконавшись, що з Володькою все добре, він міг спокійно заснути.

– Мам, а вона точно не загине? – Світланка, притиснувшись до мами, гляділа в щілину між завісками автобуса на будинок.

– Ні, люба, ти ж знаєш, яка вона в нас розумна. – Жінка притискала дитину до себе, ледь стримуючи сльози. – Вона пересидить у підвалі й врятується.

Жінка весь час поглядала вперед, на водія автобуса, який, завівши в салон останніх пасажирів, про щось говорив з військовим.

– Та поїхали вже! – крикнула товста Анжелка з сусіднього під’їзду. – Стоїмо як на долоні, щас улуплять.

Згадалося, як ця сама Анжелка влітку, ще коли її Федір був живий, валувала, мовляв, прийдуть росіяни, то ви, клопи, дупу цілуватимете руським патріотам. А тепер, бач, біжить. І не в Росію, бо там нікому не ну´жна. Та й Федора вже немає майже три місяці. Осколком півголови знесло просто біля магазину. І автомат не врятував.

Жінка ще сильніше притисла доцю. Хотілося закрити її з усіх боків від світу і захистити, врятувати. Микола оно, теж сусід, за два сидіння спереду сидить, ховає очі. Увіткнув обличчя в кожух і мовчить. А як кричав, як валував, що треба бити і хунту, і фашистів, і Америку! А тепер як риба. Та й взагалі в автобусі тих, хто ненавидить Україну і здав би її навіть не за тридцять срібляків, а за покликом душі, чи не половина. І тихі як пообідні мухи.

– Бог вам суддя, люди, – шепоче жінка в комірець дониної курточки. – Накликали біду, тепер ні роботи, ні хати, ні батьківської могилки.

– Мамо, що ти шепочеш? – подала голос дівчинка.

– Нічого, Світланко, то я молюся. – Жінка перехрестила доню. – Господь Бог наш, що є на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє. Хай прийде Царство Твоє…

– О, завела, тільки скульожки твоєї не вистачало, – гаркнув хтось з пасажирів.

– Ану рота закрий, злидень!

По проходу йшов військовий. Він наблизився і схилився, роздивляючись Світланку з мамою.

– Ви моліться, не бійтеся нікого. Якщо так легше, то моліться. І не бійтеся. Хлопці вас швидко вивезуть.

– А ви тут залишаєтеся? – подала голос Світланка.

– Тут.

– А ви за нашою Муркою приглянете? Ми отут у дванадцятій квартирі живем, – дівчинка простягла руку і відкрила трохи завіску. – А то, коли бабахало, вікно розбилося, і вона злякалася і вибігла на вулицю.

– Добре, пригляну.

– Ну все, час, – подав голос водій.

Військовий помахав дитині й пішов на вихід, поручкався з водієм.

– Давай, з Богом, і за отим приглядай, – тицьнув пальцем на незадоволеного молитвою.

Двері зачинилися, і автобус рушив за ще двома попередніми.

Світланка виглянула з-за завіси. Молодий військовий, що обіцяв приглянути за кицькою, посміхнувся і помахав їй рукою.

– Мам, а як же він Мурку впізнає? Я ж не встигла розказати про неї.

– Ну він дорослий, розбереться. Та й хіба нашу Мурку з ким сплутаєш?

– І то правда.

Світлана щільніше пригорнулася до мами. Колона виїхала за місто на дорогу. З неба, неначе відгорожуючи автобуси від крайніх міських будинків, посипалася біла снігова крупа.

– Сань? – Віка сіла перед чоловіком і, мнучи рушник, зазирнула йому в очі. – Я тут подумала…

Перед цим Віка якийсь час сиділа в Інтернеті й щось писала. Олександр бачив, як вона час від часу вставала з-за компа і щось дивилася в серванті. Однак йому було не до цього, адже і живність, і подвір’я, і піч.

– Чоловіче? Сань! – знов покликала вона.

– Так, дружино! – відволікся від роботи він. – Що сталося?

– Слухай… – Віка м’яла рушник. – Я подивилася тут в Інеті: якщо ми продамо наші обручки, ну й додамо ще сережки й іншу шолуху, то зможемо купить два броніки солдатам.

Олександр дивився на дружину, і в його очах світилися сльози.

– Ось, – вела вона далі, показуючи йому сторінки з броніками на компі. – Дивись, я все знайшла в Інтернеті! Якшо все здамо, то вистачить на два.