Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– А що було до нього? Пияцтво повальне! У селах хати порожні, працювати ніхто не хотів!

– А при ньому різко все змінилося?

– Ну потроху стає краще! З кожним роком!

– А в чому це виражається?

– Та в усьому!

Я так і не зміг витягти з пані нічого більш конкретного, тож, у яких саме напрямках життя росіян поліпшується з року в рік і наскільки, не скажу.

– А нашо він Крим у нас забрав?

– Та Крим ніколи вашим не був!

– Ну канєшно, він був ісконно білоруським.

Жінка, образившись, зціпила губи.

– Он у вас нацисти з факелами по місту ходять. Марші проводять. Це середньовіччя якесь.

– А ви ніколи не думали про те, хто доклав максимум зусиль, щоб ми згуртувалися навколо свого минулого і своїх героїв? Хто фактично змусив нас повитягати на світ божий дідівські чорно-червоні стяги?

– І хто?

– Та ж ваш хуйло, хто!

Жінка перелякано перехрестилася.

– Я не хочу про це говорити. Це брєд.

– Та як завгодно. А про ношу трьох людей не брєд?

Росіянка віддвернулася до вікна. Далі їхали мовчки. Уже перед своєю станцією я витяг з кишені рошенівську цукерку.

– Нате, на згадку. Президентські.

– А з чим? – Росіянка взяла і почала розглядати обгортку.

– Ну з чим? Відомо з чим, зі снігурами!

Росіянка розсміялася. Я теж.

– Ви вдома хоч розкажіть, шо ми дітей російських не їмо!

– От чого нема, того нема! Не їсте, це правда.

Я махнув, мовляв, бувайте, і вийшов з купе. Клуб любителів Пу непереборний. Краще з такими взагалі не спілкуватися.

Устим скинув шапку, зайшов у кабінет і сів за стіл. Кабінет воєнкома був не те шоб аскетичний, а відверто бідний. Сейф, стара, зроблена за царя Гороха шафа, пошарпані шпалери та стіл. Біля стіни ряд стільців. Плюс старенький комп, який час від часу переривав клацаннями та схлипуваннями своє й без того нерівне гудіння.

– Привіт, Сірьож. – Устим провів рукою по чубу, в якому вже почала пробиватися сивина.

– Драсті, Устиме. – Молодший років на десять воєнком піднявся і подав руку сусідові.

– Дивлюся, хоч і до воєнкома дослужився, а майже нічого не нацарював, – махнув рукою навколо себе Устим.

– Хто хоче царювати, той і прапором півармії винесе, не обов’язково воєнкомом бути.

– Ну люди різне говорять.

– Говорять, значить, шось та знають! Може, десь у більших містах усе по-іншому, а у нас, задрипанців, сам бачиш.

– Закуримо?

– Давай.

Воєнком дістав попільничку, і чоловіки задиміли.

– Я, оце, Сірьож, через сина прийшов, через Ваню, – видихнув дим Устим.

– А шо з ним?

– Рветься на війну.

– Ну час такий, – розвів руками воєнком. – Багато хто рветься зараз.

– Отож і воно. А я онуків хочу. І я, і Маруся моя. А син у нас один.

– І шо? Прийшов до мене просить, шоб я відмазав?

Воєнком загасив недопалка і відійшов до вікна, повернувшись до Устима спиною.

– Дурний ти, Сірьожа, хоч і полковник, – сплюнув Устим. – Я шо, не розумію, що ворога треба бити?

Військком, який розвернувся і хотів сказати щось різке, запнувся, дивлячись на сусіда.

– Тоді я не розумію.

– Запиши мене добровольцем.

На лобі воєнкома з’явилися зморшки.

– Тебе?

– А шо, я не годний? Мені ще п’ятдесяти немає. І я ракетник, ось дивися.

Устим поклав на стіл військовий білет.

– Люди кажуть, що з однієї родини двох одразу не можуть призвати. А значить, маю йти я. Шо він у житті бачив? Ні дружини ще немає, ні дітей. Уже якшо я не повернуся, тоді хай він. А зараз не час.

Воєнком відкрив воєнник, глянув на Устима, дістав цигарку і закурив.

– Устим, ну ти ж розумієш, що це не гарантія? Ти розумієш, що він теж може добровольцем піти?

– Розумію. Буду говорить з ним, може, мамку саму не кине без копійки.

Устим витягнув із стаканчика на столі ручку і підтягнув зі стопки аркуш паперу.

– Ну сідай, воєнкоме, не стовбич. У тебе своя правда, а в мене своя. Давай, розказуй, яка у вас тут процедура?

– Ба, а шо це означає, як мертві сняться?

Баба відклала шиття і глянула на онука. Малий Сергій сидів за столом під лампою і щось малював. Він навіть не повернув голови до баби, а поставивши запитання, продовжив водити олівцем по аркушу.

– Люди різне кажуть. – Баба поправила окуляри і підсунулася ближче під торшер. – А нашо тобі?

– Ну цікаво ж.

Баба знову поглянула на онука. Обличчя малого було звичайнісіньке. Не напружене, не перелякане. Він виводив щось на папері і навіть аж трохи висолопив язика від зосередження.