Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

І ось ти в чужому місті блукаєш чужими тобі, однак рідними йому вулицями. І в усіх кафе і навіть з машин на вулиці лунає його голос. І тобі кажуть, що вчора був дощ, а сьогодні прохолодно, і стиха пролітає сніжок. І біля церкви люди. Багато. І старі, і малі, і хворі, і дужі. Сумні і з парними квітами. І вони заповнюють Краківську і Лесі Українки. І небо таки зривається, сніг доповнює дощ, і людей усе більше.

І він уже в церкві, і ти розумієш, що ціле людське море, як і ти, хоче хоч на мить опинитися поруч з ним, щоб сказати «Прощавай». І море тече, хвилі несуть і одночасно відштовхують назад. Падає темрява. Поруч півгодини поспіль дівчина голосно читає молитву. Врешті ти заходиш. Пахне воском і ладаном. А по центру лежить він.

Колись ви говорили за жизнь і він сказав, що смерть людини не може змінити світ. Світ може змінити її життя. Мабуть, так і є. Принаймні він точно вмів порушувати інерцію агрегатного стану середовища.

А ще, тепер уже ти точно розумієш, що, попри стільки років, так і не встиг сказати йому головного. Не встиг сформулювати. А тепер сформулював, та пізно. І можна лише пошепки.

– Привіт, старий!

– Привіт, Руся.

– Ну як ти так?

– Та яка вже тепер різниця?

– Знаєш, стільки пациків на війні, я щодня боявся вістей звідти, і раптом ти.

– Війна ж не тільки на сході. Скрізь війна. У серцях.

– Ти правий. Ти пам’ятаєш нашу останню розмову?

– Ти про шо?

– Про те, що головне – пережити війну, щоб люди гинути перестали, а потім і самому померти не страшно!

– Це коли ти в ДТП потрапив?

– Ага. Ти подзвонив. То місяцями не дзвонив, а то раптом набрав. Ще питав, як це ми так необережно.

– Переживав.

– А тепер сам. Блін, братику, ти не уявляєш, як боляче. Серце просто вилітає. Душить мене зсередини. Прийшов зранку на роботу, і тут таке. Навіть мала зі школи передзвонила, питає, чи правда. І шо тепер?

– У сенсі, чуваче?

– Хєрово без тебе. Багатьом хєрово. Ти ж як маяк був для багатьох.

– Ну шо вдієш?

– Слухай, братику. А шо там, «після»? Дійсно так, як ми тут собі напридумували?

– Швидкий ти, Руся, як сітро. Я ще не встиг розібратися.

– Кажуть, шо Бог не дає людині більше, ніж та може витримати.

– Так і є. Коли він розуміє, що більше людина вже не витримає, він забирає її до себе.

– Чесно?

– Я тобі колись брехав, Руся?

– Дядь, а шо ти робиш? – Мале, вдягнене в синє пальто і червону беретку дівчисько спинилося поруч з Маратом і сіпнуло його за рукав куртки.

– Пишу, – посміхнувся Марат, відірвавшись від телефону.

– СМСку?

– Чому СМСку? Просто пишу. Оповідання.

Дитина показово розширила очі, а потім дрібно заморгала.

– Пишеш оповідання в телефоні?

– Ну так! – знов посміхнувся Марат.

– А так буває?

– Бачиш, буває. – Марат присів і показав дівчинці текст на дисплеї.

– А я ще не вмію читать, тільки букви деякі знаю, – махнуло рукою на мобілку дівча. – Мені мама читає.

– А що читає?

– Казки різні.

– Казки то добре. А де ж мама?

– А оно, біля терміналу, платить за телефон.

Марат повернувся в бік, куди показала дитина, і дійсно побачив жінку, що саме поповнювала рахунок.

– А хочеш, я тобі теж казку почитаю.

– А про шо?

– Про те, як жило двоє братів. А тоді один напав на другого.

– І шо, вбив?

– Ні, не вбив, та побив сильно.

– Ні, не хочу такої казки. Ти краще напиши таку, де б усі були хороші.

– А хіба таку казку буде цікаво читати?

– Звісно, цікаво. Тільки треба вміть писати.

– Добре, я спробую.

– Спробуй! – Дівчинка затупцювала біля Марата. – Ну бувай!

Мала розвернулася і побігла до мами.

– Мамо, мамо, – почув здалеку Марат. – А я тільки шо зі справжнім письменником говорила. Він пообіцяв такі казки писати, де всі хороші, а якщо хто поганий, то про того не писать!

Жінка обернулася, глянула на Марата і посміхнулася. Потім мати й донька взялися за руки і за мить зникли за рогом магазину. Марат глянув у телефон на текст, зітхнув і натиснув «Видалити».

– Обіцянки треба виконувати, – промурчав сам собі Марат, і на екрані телефону почали з’являтися зовсім інші слова.

Колись давно Юрко пообіцяв сам собі, що питиме, лише коли йому буде добре. Це сталося, коли він ще хлопцем випадково підслухав розмову двох бабів біля зупинки трамваю.

– Відмучився Свирид, – пробубніла одна, поправляючи білу в червоних мальвах хустку.

– Який Свирид? Той, шо на кутку, Тетянин? – перепитала її друга.