Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Ну а який же ж? Він. Кажуть, напився, упав біля воріт будинку та так і замерз.

– Ще ж молодий. Ще ж йому й п’ятдесяти нема!

– Ну тепер уже й не буде, – відбила баба. – А все через ту кляту горілку.

Жінки деякий час стояли мовчки.

– І шо характерно, – знов подала голос баба, – напивався Свирид завше, як погано йому. Вип’є і давай на гітарі бриньчати про свою зламану долю чи бесіди за своє сумне життя вести. Ото й звела в могилу окаянна.

– Та всі так п’ють.

– Е ні, тут ти не права. У мене, оно, батько змолоду пив, тільки коли в радість. Тоді й настрій гарний і горілка як ліки. І сміх, і танці під гармошку чи патефон. І прожив майже дев’яносто років. Та й ще жив би, якби під трактор не потрапив. А коли неприємності чи біда яка, то не пив ніколи. Голова в біду має чистою бути, все приказував.

Під’їхав трамвай, баби посідали в нього і поїхали. А Юрко тоді так замислився, що й забув сісти в вагон. Так і стояв і думав над почутим.

Минули роки. Юрко вже давно не юний, он і сивина в бороді вже пробивається. А тільки після тієї розмови ніколи не напивався «на погане». Сам не напивався і друзів привчав. Не без того, щоб узагалі не пити на поминках чи коли у друга туга, а тільки слідкував, щоб це не переростало в заливання горя до поросячого виску.

Усяко було в Юрковому житті. І горя було чимало, й радості. Та ж сьогодні вечір особливий. Сьогодні він нап’ється. Юрко посміхався. Про те, що буде сьогодні п’яний, він зрозумів ще зранку, коли подзвонив телефон і він почув у слухавці знайомий голос. Потім він порішав усі невідкладні завдання і почав збиратися. Вийняв з шухляди заначку. Одяг улюблену, як сам її називав, парадно-вихідну футболку і джинси.

Сьогодні з війни повернувся друг. Повернувся живий і не скалічений. А значить, є привід. Гарний привід.

На вокзалі багато військових. З великими наплічниками, до яких прив’язані спальники та каремати. Різного віку. Від зовсім молодих пацанів до суворих сивих дядьків, які добре розуміють життя і його цінність.

І знову, як на самому початку війни, кожен одягнений у те, що знайшов. Молодий хлоп у натівських крутих берцях і бундесверівській формі купує кілька стартових пакетів мобільного зв’язку. На виході курять двоє. Один сивий, з обвітреним обличчям, одягнутий у нашу піксельку, другий, з шевченківськими вусами, в англійський набір. Куди б ти не повернув голову, всюди стрічаєш постать у формі.

Військові сильно відрізняються від маси пасажирів. Зібрані, зосереджені, з розумними очима, вони, як зелені пагінці серед сірої біомаси, яка живе своїм, окремим життям.

Раптом монтонне життя вокзалу порушує п’яний чоловічок. Не втримуючись на ногах, він виконує якийсь неймовірно страшний танок. Його, неначе підбитого птаха на одному крилі, несе по діагоналі через вестибюль, де він зустрічається з відром і шваброю, які на мить без догляду залишила прибиральниця.

Бабах! П’яничка ще якийсь момент намагається чіплятися за повітря і за швабру, що стирчить з відра. А в наступну мить уся конструкція перекидається на мармурову підлогу. Шу-шух! Розливається брудна вода. Серед коричневої калюжі тверезішає п’яничка. Сіра біомаса навколо регоче і тицяє в невдаху пальцями.

Я роблю крок уперед і хапаю випивоху за лікоть, щоб підняти з води. Краєм ока бачу постать, яка підхоплює чоловіка з іншого боку.

– От бляді, шо наробили! – лунає ззаду голос прибиральниці.

Я підводжу погляд і бачу молодого пацана в камуфляжі, новеньких берцях і з наплічником. Крик прибиральниці ріже йому вуха так само, як і мені. Ми садовимо мокрого випивоху, який і досі не розуміє шо до чого, на сходи і, посміхнувшись одне одному, робимо крок кожний у своєму напрямку.

– Е-е! – валує до нас прибиральниця. – А друга кому лишили?

Хлопець у формі повертається, щоб сказати щось, та лише махає рукою прибиральниці, мовляв, що тобі пояснювати. Я так само змовчую, ну що ти скажеш.

У цей момент випивоха піднімає голову, дивиться вслід військовому і голосно ляскає долонею по сходинці.

– Ну хоч армія в нас людська!

Потяг повільно плив Наддніпрянщиною. Вагон був майже порожній. У купе разом зі мною було троє.

– Ви ні панімаєтє! – закочувала очі й здіймала руки до неба росіянка. – Ні панімаєтє, як йому тяжило! Він був третьою дитиною в родині, двоє старших не вижили, і в ньому сила трьох, він тягне Росію вгору!

Більш серйозного марення наяву я не чув узагалі. Перебити, ба навіть перекричати жіночку було неможливо. Та й не хотілося.