Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Він вдихнув дим і глянув на місто. Будинки, неначе величезні мурашники, темніли звідусіль. Роман підняв голову до неба і побачив, як з нього почав зриватися сніг. Здоровенні пухкі сніжинки падали спочатку деінде, а потім уже скрізь. За якихось п’ять хвилин місто зовсім змінилося, ніби вдягнулося в білу фату. Зима, нарешті прокинувшись, народила снігову казку.

Роман висунувся з балкона і підставив обличчя снігу. Сніжинки торкалися обличчя, танули і краплинами збігали по щоках на бороду.

– Дякую тобі, Боже, – прошепотів Роман.

– А знаєш, яким має бути пам’ятник героям, які боронять нашу землю?

Андрій відкинувся на спинку стільця і пустив під стелю цівку диму. Я мотнув головою, мовляв, звідки?

– Це навіть не пам’ятник має бути, а меморіал. Уяви такий собі простір або алею, і з землі в різних місцях стирчать людські голови. Та стирчать не повністю, а лиш очі над землею виглядають. Одна голова в касці, інша в балаклаві. Якась взагалі простоволоса.

– І що? – подав голос Володя.

– І щоб пройти алею можна було тільки по головах. І напис перед алеєю: «Йдіть по нас, ми вбережем».

– Тоді між головами мають валятися гранати, міни, уламки ракет. Ну різний небезпечний мотлох, – вставив і я п’ять копійок.

– Ну можна й так. Головна ідея, щоб до центру меморіалу, де, наприклад, можна квіти покласти або постояти мовчки, згадуючи загиблих, треба було йти ніби по головах героїв.

– Це дуже серйозний психологічний удар по людях! – Володя прикурив і собі.

– А це і є головна ідея. Відвідавши меморіал, людина, а особливо дитина, має назавжди закарбувати цей момент. У пам’яті має назавжди врізатися, що герої поклали свої голови, щоб захистити країну і саму можливість існування Нації.

– Ти правий. Нагадування про пацанів має бути сильним. І бажано стресовим.

– Безумовно. Сучасний світ брутальніший за той, який дістався нашим пращурам. Просто встановити хреста чи насипати курган уже мало.

– Так і є. Наши янголи ходять не по небу. Вони серед нас.

– Давай пом’янемо?

– Давай.

Уся наша чоловіча компанія за столом схилила на мить голову. Бо ж у кожного вже хтось та залишився назавжди на цій війні.

Звісно, я дзвоню пацанам «туди». Звісно, ті, хто може говорити, говорять. Останніми днями, коли все змінюється за лічені секунди, тільки ці діалоги допомагають тримати спокій і рівновагу.

– Руся, ну а як ви там хотіли? – каже один. – Це війна. Так воно і буває, люди на війні гинуть. То переживали, що ми стоїмо як гарматне м’ясо, не рухаємося, у відповідь не даємо, а як почалися активні дії, то знов ґвалт.

– Та ж інфи нормальної немає.

– А якої інфи треба? Ти ж розумієш, що ніхто не буде кожні п’ятнадцять хвилин звітувати у Фейсбук про свої враження. Саме так і має інфа виходити. Дозовано. Інколи з запізненням.

– А тим часом «ті» уже показують, як допитують полонених, самосуди влаштовують!

– Ну тим і відрізняється армія від стада бібізян. Їм головне – картинка. Хай показують. Усі ми тут розуміємо, що з нами може статися. Взяли в полон? Це війна. Когось, може, непритомного, а хто, може, й злякався. Усі люди. У кожного свій больовий поріг свідомості.

– Сьогодні сильно нам насипали, – говорить другий. – Є трьохсоті. Ну нічого, настрій бойовий, усе буде добре.

– А чого це вони активізувалися, як думаєш?

– Ну точно не скажу, та, думаю, оця ізоляція та пропускний режим відіграли не останню роль. Фактично проїзду не стало зовсім, от вони й полізли, як сарана.

– Сильно, кажеш, гатять?

– Нормально. Ми вже звикли. Ви там не переймайтеся і не панікуйте. Усе буде добре. Війна є війна.

Таких розмов можна передати безліч. Та одну думку товариша, який зараз неподалік Мар’їнки, я просто зобов’язаний навести.

– Треба зрозуміти, що одна річ, коли читаєш по історії, що, наприклад, битва за Київ у сорок третьому році тривала десять днів, а зовсім інша, якби ти кожен цей день пережив особисто. Тож не партеся, тут, на передку, всі розуміють ціну свободи і миру, інакше б сюди не йшли.

Інколи в житті є моменти, які неможливо осягнути. Спочатку Всесвіт взяв і по живому відрізав частинку тебе – забрав дорогу тобі людину.

А потім ти сидиш у вагоні, дивишся на майже пустий вокзал міста, яке свого часу завойовували і він, і ти. І кожен завоював. Принаймні настільки, наскільки можливо завоювати місто з понад тисячолітньою історією.

Але ти маєш поїхати звідси, щоб востаннє його побачити в іншому місті. Ти навіть його обганяєш, бо сьогодні він ще тут, однак побачити його неможливо. Тільки завтра. І тільки там, де скажуть родичі. І ти розумієш, що це правильно, однак тобі шкода, що місто, яке ви свого часу завойовували, так легко віддало свого жителя і право прощання з ним.