Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Боротьба з річкою, а потім берегом добряче виснажила Романа. Врешті видершись на берег і пострибавши, щоб розігнати кров, він знову вдягнув вологу одежину і пішов шукати прихистку. Те, що в самих шкарпетках і мокрих штанях у мінус десять він далеко від кордону не відійде, вже було зрозуміло.

– От же ж невдача, – сопів він собі під ніс, який уже був кольору сливи.

В якийсь момент почали клацати зуби. Нижня щелепа мимоволі дрижала, і з цим нічого неможливо було вдіяти. Здавалося, що шкіра на лобі та щоках теж задубіла, як і одяг. Коліна гнулися все гірше.

Роман побачив крізь сніговий заслон двоповерховий будинок, біля якого стояв легковик універсал з відчиненим багажником.

– Дякую, – прошепотів він невідомо кому і ввалився ззаду в салон.

Йому стало тепло, і він ніби перенісся з цього німецького передмістя кудись у пустелю. Роман рвонув комір куртки і розстібнув. Десь глибоко всередині він розумів, що це кінець, однак було настільки тепло і затишно, що він відігнав такі думки. Уже засинаючи, він бачив, як з будинку вибігла тендітна німкеня і здоровань господар. Їхні слова до Романа вже не долітали. Він лише посміхнувся і видавив з себе:

– Шпрехен зі дойч ніхт. Не розумію. Перекладача треба. Іх браухе айне дольметчер.

Усе, що було далі, здавалося красивим і дивовижним мультфільмом. Здоровань узяв Романа на руки і поніс у палац. Його поклали на пухкі перини, і красиві дівчата розтирали оліями його тіло. Зрештою Роман таки полинув в обійми Морфея.

Коли він отямився, в будинку вже була поліція. Здоровань господар говорив з ними в кімнаті, а Роман сидів у кухні в його халаті і тримав у руках здоровенну чашку чаю. Навпроти сиділа тендітна господиня.

– Пані в’є полску? – тихо спитав Роман.

– Тилє. – Пані зробила жест пальцями, мовляв, трохи.

– Де мій одяг?

– Ми зрізали його, бо інакше б не зняли. Чоловік дасть тобі свій.

– Дякую, що врятували.

– Немає за що. Тобі пощастило. Ще півгодини – і ми б поїхали з дому. Далеко, на лижах кататися. Новорічні вакації.

– Данке шон, – знову повторив Роман.

Він відпив чаю і глянув на комин у кутку кухні. На ньому стояла велика поштівка з написом «Happiness in the new, 1994».

У кухню зайшов господар з купою речей, а за ним поліцейський. Однак це вже зовсім інша історія.

З дітьми в Марти так і не склалося. Ще по молодості, довіривши тіло хірургу і зробивши не зовсім вдалий аборт, вона втратила можливість бути мамою. Спочатку це не дуже її турбувало, бо ж робота, чоловік, племінників, слава Богу, аж трійко. Однак з роками прийшло розуміння, що таке самотність. Особливо після того, як, проживши двадцять років, одного весняного ранку чоловік грюкнув дверима і більше не повернувся. Саме тоді, у момент, коли було найбільш страшно і боляче, в її житті з’явився Майк.

Увечері Марта звичним жестом відчинила двері парадного, минаючи ліфт, піднялася пішки на свій другий поверх і побачила його. Маленький сірий клубочок шерсті лежав на килимку біля її оселі. Він підняв мордочку і подивився на Марту ще мутними блакитними очима.

Майк виявився дуже схожим на вівчаря, тільки був трохи меншим. Малий розумник полюбив свою рятівницю щиро і назавжди. Відтепер вони все робили разом: гуляли, снідали-обідали, дивилися телевізор. Навіть спати Майк вкладався у Марти в ногах.

Загалом наступні вісім років можна сміливо вважати найщасливішими в житті жінки. І хоча Марта розуміла, що, попри її немолодий вік, Майк навряд її переживе, в день, коли все сталося, вона ледь не віддала Богові душу.

Коли, вколовши заспокійливе, «швидка» поїхала, Марта подзвонила сусідові й попросила допомогти поховати Майка. Сусідський хлопець загорнув собаку в мішок, узяв лопату і разом з Мартою закопав його на пустирі. Хлопець пішов, а Марта так і лишилася сидіти біля свіжої могилки.

Сутеніло. Нарешті Марта звелася на ноги і хотіла вже йти, як праворуч у кущах почула якийсь звук. Вона підійшла, розгорнула гілки і немов перенеслася на вісім років тому. На неї мутними блакитними очима дивився Майк. Цуценя, відчувши її присутність, знову кавкнуло і зробило спробу поповзти в її бік.

Марта нахилилася і підняла малюка на руки.

– Ну привіт! – Марта тихо заплакала. – А я вже думала, що ніколи тебе не побачу.

Місто вже майже повністю оповила темрява, лише на заході лишилася смужка сіро-синього неба. Місто жило своїми справами і не здогадувалося, що пустирем, ледь переставляючи ноги, стара Марта несе йому мале, щойно врятоване життя.