Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Ні, я лишився. Боявся втратити ферму. П’ятнадцять років праці не так легко кинути.

– І шо, вберіг?

– Фактично ні. Козачки майже все на шашлик пустили. І нічого ти їм не зробиш. У мене ж діти маленькі.

– Хоч би дітей відправив. Під обстрілами сидіти, воно їм треба?

– Обстріли західніше. У нас тільки чути інколи. Мені їх страшніше було через лінію фронту везти.

– І шо далі?

– Я не знаю, шо далі. Записався в міліцію.

– Оце новина. А нашо?

– Хоч трохи ферми збережу. Тут якшо не у владі, то зовсім ніяких прав не маєш.

– Та кидай усе й вали звідти! Шо там та ферма? Через тих овець, може, й людей стрілять будеш? Ти ж бачиш, що нічого гарного там уже не буде. Виростуть доньки і куди? В інститут благородних дєвіц ЛеНеРе?

– Шо ти мені тут політінформацію проводиш? Тобі добре, з хати тікать не треба.

– Мені з хати тікать не треба, бо, коли біда прийшла, я свою сраку на вулицю потяг, на барикади! А ти у хліву сидів з вівцями і чекав, може, пронесе.

– Нашо ти так?

– Ну а як? Як? Зараз тільки й розмов від вас: «Ми не хотіли ніяких новоросій. Ми хотіли просто працювати на власній землі». А не думали, шо ваш же сусід, п’яничка, той, що працювати не хоче, так він із нагайкою над вами з радістю ходить буде. А тепер плачеш? У міліцію зібрався? Йди. Стрімку кар’єру зробиш.

– Я тобі подзвонив за підтримкою, а ти?

– А так ти хотів, щоб я тебе пожалів і підтримав? У чому? У тому, що ти просрав рідний край?

– Зря я подзвонив.

– Та як скажеш, то роками не дзвонив, а то раптом підтримки тобі треба. Бувай, фермер-міліціонер!

– Бувай.

Галя все життя працювала. Спочатку на фабриці в Луганську, а коли вийшла на пенсію, то окрім того, що поралася по господарству, підробляла в селищному магазині. Спочатку працювала, бо ж діти, бо ж двійко, бо ж чоловік кинув. А потім, коли діти виросли, оженилися і розлетілися в інші міста, працювала, щоб відчувати себе потрібною людям.

Коли почалася ЛНР, Галя не вірила, що це надовго. Тим більше, що військові майже одразу відтисли сепарів далі. У кінці Галиної вулиці, на роздоріжжі, стояв військовий блокпост. Вона носила їм їжу і гомоніла за життя.

А потім був страшний обстріл з боку «братського» кордону. Блокпост, а з ним і село потрапили в пекло. Два тижні Галя сиділа в погребі, а коли вилізла, то зрозуміла, що лишатися немає чого. Вона виїхала в Росію, бо ж до кордону було ближче та й безпечніше, ніж їхати через усю «республіку», а потім через «мирний кордон» повернулася в Україну до доньки.

Минуло літо, потім осінь. У якийсь момент Галя вирішила поїхати глянути шо там та як.

Повернулася чорна. Навіть чорніша, ніж тоді, як тікала.

– Хату розтягли всю. Навіть підлогу зняли і вікна повиймали. – Вона сиділа і дивилася просто перед собою. – Та біс із нею, хатою. Я глянула в льох, а там Стужа лежить.

Стужа – Галина лайка. Уже старенька. Коли бомбили, Стужа зникла. Галина була впевнена, що вона десь загинула, бо додому не повернулася.

– Мабуть, вона таки повернулася, коли мене вже не було. І, звісно, не пускала мародерів у хату. Вони вбили її, а потім відрізали голову і все це скинули в льох. Навіщо так? Чому така жорстокість? Я вулицею йду, сусіди, ті, шо лишилися, презирливо дивляться, мовляв, утікачка. А я дивлюся, у них на подвір’ї банки чотирилітрові стоять порожні. Мої банки, таких у нас там не купиш, мені син привозив. Я в них помідори закриваю.

Галя вже навіть не плаче. Сліз не лишилося. Тільки пустка в очах. Вона машинально тре собі руки, неначе хоче відмитися від кошмару.

– Усе життя я працювала, бо хотіла бути потрібною людям. А виявилося, що ніякі вони не люди. Навіть ті, з ким поруч прожила життя.

Я не знав, що їй сказати. Я міг лише тихо сидіти і слухати. І сподіватися, що на новому місці їй зустрінуться справжні люди, а не нелюди, яких вона лишила в минулому.

Роман брів від річки в бік будинків, що ледь видніли крізь стіну снігу.

Пухкі великі сніжинки лягали на задубілу Романову одежину і поступово танули.

– Кх-кх, – кашлянув Роман і відчув, як віддало в правій легені.

Він, як зомбі, брів уперед, до будинків, раз по раз прокручуючи в голові фразу: «Тільки не спинись».

Роман щойно невдало перейшов кордон між Польщею і Німеччиною. Зірвавшись з броду, він мусив викинути черевики і врятувався, лише тримаючись за сумку як за рятувальний круг. Тонка прибережна крига різала в кров задубілі пальці, верби, що торкалися води, не давали видертися на крутий німецький берег.