Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Так і живу.

– То й молодець. – Шаман піднявся з окопа й огледівся. – Ну ніби фініш у сепарів. Давай тепер ми їм насиплемо проти ночі.

– Ти чув, партизани сепарський блокпост вирізали? – Ванька присів за блоками ближче до теплої буржуйки і шмигонув носом.

– Та чув, – тихо промовив Микола на прізвисько Сивий і теж підійшов ближче до тепла.

Блокпост, де з-поміж інших стояли Ванька та Микола, був не на передовій, а в умовному тилу. За місяць, доки вони тут були, пост жодного разу не був атакований і не потрапив під обстріл. Гупало набагато далі, а тут військові та нацгвардійці перевіряли машини, які рухалися вглиб фронту і назад, щоб ніхто нічого не тягнув із зони на «Велику землю».

– Як криси тилові, – бідкався двадцятирічний Ванька. – Там наші воюють, а ми тупо в багажниках порпаємося.

– Е, не скажи, – відбив Сивий, простягаючи руки над діжкою-буржуйкою. – Тут теж треба. Оно, «муху» позавчора хто знайшов? Ми. А якби з тієї «мухи» хтось по побратимах бахнув?

– Та зрозуміло, та все одно хочеться на передову. Я вже думаю, шо треба було не у військо йти, а в партизани! Я ж майже місцевий, усе тут знаю.

– Партизани, кажеш? – посміхнувся Сивий. – У всі часи є партизани. Батько мій під час війни партизанив. Та й у часи моєї молодості в Казахстані теж партизани були!

– Як це? – Ванька недовірливо покосився на товариша. – Які могли бути партизани?

– Я служив прапорщиком там, а партизанами називали тих, кого до нас в частину присилали раз на рік на прибирання врожаю. Ну замість військових зборів.

– Цивільні тобто?

– Ну у нас вони були у формі та працювали на полях замість армійської підготовки.

– І добре працювали?

– Ну такоє… Раз на місяць продукти в магазин завозили, ну і горілку. Так після завозу нікого з партизанів три дні добудитися було неможна.

– Ого.

– От тобі й ого! А один, зараза, украв мої чоботи парадні і пропив. Причому й мене покликав. А про те, за чий рахунок бенкет, сказав, уже коли все випили.

– Не вбив його?

– А толку? Разом же пили.

– І то правда.

Ванька, трохи зігрівшись біля буржуйки, намацав у кишені цигарку, закурив.

– Ну зараз партизани не такі.

– Я й не кажу, шо такі, просто при слові «партизани» згадую Казахстан і нічого зробити не можу. Смішно. Я там і посивів, до речі.

– Ого, а шо сталося? Знов партизани?

– Та ні, то вже казахи підшефні втнули. Скловати наїлися, думали, шо це в вагонах цукрову вату привезли.

– Розводиш? – посміхнувся Ванька.

– Є трохи, – засміявся Сивий. – Треба ж якось настрій піднімати. Ладно, погрівся? Пішли змінимо хлопців біля шлагбаума, хай погріються.

Чоловіки пішли до побратимів на краю блокпосту.

– Йдіть погрійтеся, ми тут з партизаном вас підмінимо.

– Шо ти мелеш, Сивий? З яким партизаном?

– У нашого Ванюшки новий позивний! Він тепер партизан, – засміявся Сивий і штурхонув товариша в плече.

Над блокпостом рознісся регіт.

– Альо.

– Привіт, журналюга!

– І тобі не хворать!

– Шо там у тилу?

– Та шо? Тил. Народ до Нового року готується. А у вас шо, тихо?

– Ну як тихо? Не так як було, однак не тихо.

– Обстрілюють?

– Вони, суки, трохи тактику змінили.

– Тобто?

– Собак пускають до нас полями.

– Яких собак?

– Я не знаю яких, а тільки вони прив’язують до нашийника цепки, і ті біжать полем, чіпляючи розтяжки.

– Гинуть собаки?

– Ну не завжди, однак гинуть.

– А нашо воно їм?

– Мабуть, пробивають ходи в мінних полях, шоб мати можливість ближче підійти, бо ж у нас позиція гарна і якшо не мінометом чи «градом», то ніяк.

– Хочуть підлізти на відстань пострілу?

– Угу. Та тільки хєра їм. У нас тут подарунків для них різних, мама не горюй!

– Це добре.

– Ладно, радий був чути!

– Навзаєм, бережи себе!

Як дивно інколи розтягується час. Деякі періодди життя – місяці, а іноді й роки – пролітають, як «пулі у віска», а деякі секунди тягнуться вічність.

– Ох ти ж, блін, – пролунало з водійського сидіння, і наступна мить розтяглася, неначе на сторіччя.

«Автобус різко змінив курс, пішов юзом, перетнув зустрічні смуги і перекинувся догори дригом на узбіччі, так? – перепитував мене потім дебелий міліціонер, записуючи пояснення. – Я правильно записав?»

І не посперечаєшся, все ніби правильно, однак відчув я інше.

Я відчув, що наш красунчик «Спринтер» почав жити власним життям. Я відчув, як водій Женя намагався приборкати залізного коника, який послизнувся і ніс нас усіх у невідомість. Я відчув, як згрупувалися поруч з водієм Тарас і Сергій, а поряд зі мною вхопилася за крісло Віка.