Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

А далі пішов танок завдовжки у вічність, бус шарпнувся в один бік, в інший, а потім полетів кудись задом.

– А шо це у вас, броніки? – Дебелий інспектор посвітив ліхтариком у надра перекинутого буса. – Ви шо, волонтери? Додому поверталися? От же ж не пощастило!

Коли бус почав лягати на бік і далі на дах, я відчув, що на мене і Віку летять броніки, каски та інше начиння з салону. Я намагався прикрити її рукою і собою, однак шось важке таки прилетіло їй у голову.

Вікторія, Перемога, чудова жінка зі степів Донбасу! Це вона з чоловіком возила нашим воякам їжу. Це вона за це потрапила в полон. Це вона врятувала український прапор, який негідники кинули в ОДА, щоб витирати ноги.

Вона їхала з нами до столиці, в гості, тому теж потрапила в цей танок буса.

– Болить?

– Нічого, я сильна.

– Це точно.

Сергій кульгає, Тарас притискає серветку до розсіченої голови.

– Оно у тебе й щока припухла, – кидає Тарасові дебелий інспектор.

– Та нє, не припухла, то я від природи такий красівий, – жартує Тарас.

Коли бус закінчив свій довжезний танок і нарешті завмер, Тарас, як заправський герой бойовика, вибив бокове скло, виліз сам і почав допомогати іншим.

Сергій почав обробляти всім рани.

Спинилися випадкові машини. Першими підбігли до нас двоє чоловіків, також волонтери. Саме вони викликали «швидку» і підтримували нас до її приїзду.

Зараз, коли час знову став звичним, я пригадую, що за ту мить, доки тривав танок буса, я встиг дуже багато. Я згадав дружину, діток, рідних, основні події життя, а головне, хоч якось встиг зреагувати на те, що відбувалося. Час став настільки гумовим, наскільки було потрібно.

– Усі живі? – спитав чоловік, який також спинився нам допомогти.

– Живі!

– Оце зараз головне, все інше – потім!

Стара баба пхнула причинені двері, що аж зойкнули клямкою, і повільно, спинаючись на ціпок, прошкандибала сінями до хати.

– Бабо, ви не заблукали? – Мишко відірвався від наплічника, який саме пакував.

– Та ні, чого ж заблукала? – Баба оглянула хату. – Все вірно прийшла, все вірно.

Баба підтягла ціпком стільця і сіла просто посеред світлиці. Чорна, зморщена, у темному жупані, спідниці, плахті та платку.

Глибоко посажені вицвілі очі баби дивилися не на Мишка, а неначе крізь нього.

– Значить, зібрався? – прошамкала стара.

– Зібрався.

Уся ця історія з бабиним приходом була настільки несподіваною, що Мишко не знав, як реагувати.

– До сестри моєї, значить, у гості йдеш, – вела баба далі.

– До якої сестри? – закліпав очима Мишко,

– До молодшої, до якої ж іще?

Здавалося, обличчя в баби витесали з каменю – тонка нитка зціплених губ, павутиння зморщок.

– Шось ви, бабо, плутаєте. – Мишко намагався говорити весело, однак виходило погано. – Я на фронт, на війну йду.

– Я ж і кажу, шо до неї. Знов сучка голову підняла, рядить шо попало, а мені розбирай.

На довгу мить у хаті повисла тиша.

Баба встала, ще раз глянула на світлицю, Мишка і пошкандибала на вихід.

– Бабо, а ви хто? – не втримався Мишко. – І чого приходили?

Баба на мить завмерла у дверях.

– Я? Я – смерть. Ходжу, дивлюся, кого сестра в гості кличе. – Баба повернула голову, і вицвілі очі на мить зустрілися з Мишковими. – Та ти не бійся. Не твій ще час. Йди, раз кличе, борони землю.

Грюкнули за бабою двері. Мишко кинувся услід, вискочив надвір. Порожньо, лише тихо падає сніг.

– Дивовижа, – знизав плечима і повернувся в хату пакувати наплічника.

У 2002 році ми з дружиною приїхали до Москви задля участі в одному телепроекті. Минув місяць після «Норд-Осту», народ навколо був чорний і зляканий. Колись я ще опишу, як я тоді відчув Москву, а поки що про інше.

Телепроект, у якому ми брали участь, називався «Медовий місяць». Сімейні пари змагалися в різних конкурсах, щоб виграти «суперавтомобіль» «Нива» кольору баклажан. Фактично для учасників це були три окремих записи програми за неповні дві доби.

І ось ми пройшли чвертьфінал, півфінал і фінал! Тидищ! Родина з Києва, себто ми, перемогли всіх! Поздоровлення, квіти, ключі від машини! Аж раптом нас починають поздоровляти і люди зі знімальної групи (світляки, гримери, адміністратори), які за нас, виявляється, тихо вболівали! Ну що? Треба виставлятися! Надворі вже глупа ніч, знімальний павільйон у районі Льодового стадіону. Я побіг, купив у ларку коньячку, щось у адміністраторів з їжі лишилося. Сіли за декораціями, випиваємо, за життя тремо, я про «Норд-Ост» розпитую, бо жива рана, вони про Київ питають. І раптом режисер-постановник, грузин, до речі, каже: