Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– У мене для вас, українці, подарунок є! – Він залазить з ногами на стілець, прокашлюється і видає: – Тарас Григорович Шевченко, «Катерина»!

Більшість присутніх були дівчата. Майже всі приїжджі. І у всіх на очах виступили сльози.

Цей виступ я не забуду ніколи. Москва, ніч, купка стомлених від багатогодинної праці й сп’янілих від коньяку людей слухають грузина, який декламує напам’ять поему українського класика. Коли мене запитують про Москву, перше, що я згадую, саме ту ніч.

Минулий рік був найкращим у житті Влада. Ще позаторік він був «третім помічником помічника» на СТО. Заробляв копійки, пив дешевий «Сармат» та збивав з місцевої дітлашні в кінці місяця на чекушку. А тепер? Тепер він серйозна людина. Воїн! Разом з трьома напарниками відповідає за безпеку району.

– Ай, харашо! – Влад крутнув кришку дорогого віскаря і хлюрнув собі у важкий гранчак.

Що не кажіть, а головне в цьому житті – вчасно пристроїтися. Влад одразу відчув, звідки дме вітер і що існує реальна можливість втілити відоме гасло «хто був нікєм, той стане всєм». Він одразу подався в апалчєнці, мовляв, всігда готов.

Не те щоб Влад дуже вірив в фашизм і американську інтервенцію, однак якщо це дозволяло вибивати двері в хати до колишніх кривдників і ставити їх на коліна іменем Новоросії й трахати таких дівчат, про яких раніше і мріяти не міг, то чому б і ні?

Влад ковтнув віскі. Задоволено плямкнув і наколов на виделку македонський пікантний перчик, фарширований сиром альметте.

«Добре, що я не зжер усе одразу, а потурбувався про Новий рік», – подумав він, згадуючи, як вивозив цілий кошик бухла та дорогої жрачки з магазину «Метро».

У двері постукали. Влад поставив гранчак і взяв приставлений до столу АК.

– Хто там? – гукнув він, не підводячись з-за столу, однак навівши дуло на двері.

– Це я, Стас!

Влад піднявся і відчинив товаришу. Від того тхнуло перегаром, однак він не хитався і виглядав доволі тверезо.

– Заповзай. – Влад дістав ще один гранчак і хлюпнув віскі. – Вчасно ти, ще півгодинки, і буде Путін вітати.

Стас жадібно, одним ковтком випив віски і простягнув Владові склянку.

– Ще! – неначе виплюнув він.

– Ого, суворо, – посміхнувся Влад. – Без питань. Щось сталося?

Стас випив другу порцію. Вже не залпом, а смакуючи.

– Сталося, Владе, сталося. Ти в курсі, хто зараз містом керує?

Влад скривився. Ця тема останнім часом була найболючиша.

– Ти про російський спецназ? У курсі. – Влад налив ще собі й товаришу. – Поприлазили, коли ми тут уже рік воюємо, і давай порядки наводити. Того не чіпай, те не роби.

Стас мовчки випив, поглядаючи на Влада.

– Та срав я на їх, – завівся Влад. – Ми тут самі собі влада. Ми Новоросія, третій Рим! А вони сюди чурбанів з Кавказу поприганяли і керують. Донбас – це їм не Крим!

– Усе сказав? – обличчя Стаса було неначе камінь.

– А шо, не так кажу?

– Так чи не так, а тільки, друже, я прийшов по тебе.

– Тобто по мене?

– У комендатуру підеш зі мною, до росіян.

– Стас, ти шо, тепер з ними?

– Знаєш, Владе, питання стоїть або ти, або я. Я собі якось дорожче!

– Сука! – Влад смикнувся в бік автомата, який притулив до стіни.

У наступну мить куля увійшла йому в праве око і, пробивши череп, вилетіла з потилиці. На шпалери бризнули кров і мозок. Влад ще якусь мить стояв, а потім упав уперед, ламаючи стіл і розкидаючи новорічні наїдки.

Стас встав з крісла і сховав пістолет у кишеню. Допивши віски, він поставив склянку на тумбу біля телевізора і вийшов, не зачиняючи двері. У телевізорі з вимкнутим звуком на тлі Москви беззвучно ворушив губами невеличкий лисіючий чоловічок. По екрану, просто на лисину чоловічкові, сповзала цівка Владової крові…

Дзеленькнув мобільний. Дзеленькнув і затих. Затих у німому відчаї «Передзони». На дисплеї висвітився номер з минулого. Я видихнув і натиснув «Виклик».

– Привіт. – Його голос на тому кінці був надтріснутий і ніби наляканий.

– Привіт, скільки літ, скільки зим. З Новим роком!

– І тебе з Новим роком! Щастя, здоров’я. А головне – миру.

– Так, мир – це головне.

– Ти не уявляєш наскільки.

– Шо там у вас?

– Так, а шо? ЛНР у нас.

– Тобто ти не виїхав? Я думав, ти вже десь у родичів під Одесою.