Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– А він тут іде?

– Так, а шо ж тут до Донецька? Іде!

– Наші не глушать?

– Може, де й глушать, я не знаю, та в нас немає смислу. Село ж пусте.

– А шо ще по їхньому каналі?

– Та херня різна! Співають днями гімн свій. Музику з радянського взяли, а слова нові. Брєд рєдкий. Нормальна людина дивитися таке не зможе. Увімкнути?

– О ні, дякую.

– А ще об’яви крутять. Про податки. Уже п’ять штук податків придумали. І шось там таке мудрьоне. Шо як бізнесмен, то маєш податок принести за певною адресою у якийсь там центральний банк ДНР.

– Общак-банк?

– Ну типу.

– Добре, поїду, дорога дальня.

– Давай, ніби затихло. Усім вітання і подяка тим, хто допомогає волонтерському руху.

– Добре!

– Передавай, що дух у нас бойовий, рідну землю не віддамо!

– Передам!

Глупа ніч. Блокпост під Слов’янськом. Вимикаємо фари і на аварійці підкочуємо буса під знак «Стоп». Вітер, час від часу зривається сніг. Військові в повній бойовій та з калашами повільно підходять.

– З Києва? – посміхається один, розглядаючи паспорти.

– Ага!

– У вас тут у бусі аж ніби пахне рідним Києвом.

Засміялися всі.

– Волонтери, значить?

– Ну да.

– А куди прямуєте?

– Під Кримське.

– Ну щасти, вітання пацанам! Кажіть, що скоро й ми до них підтягнемося!

Майже по обіді. Виїзд з Кримського. Блокпост. Двоє хлопців у повному спорядженні перевіряють документи.

– Повертаєтеся з санаторію?

– Ага.

– Гупа?

– Та да, гупа!

– Розвантажилися?

– Так, усе добре! А ви як тут?

– Та тримаємося. Дякуємо вам!

– Та нам за що? Це ви тут серед степу і в дощ, і в сніг, і в холод.

– Та ж без вас, без волонтерів, точно подубли б! Так шо дяка по адресу!

– Та й вам теж. А шо це за говір у тебе, ти не кримчак?

– Сімферопольський!

– Виходить, кримчак Кримське вартує?

– Виходить.

– Усе, па!

– Столиці привіт!

– Обязи!

Пізній вечір, в’їзд з Красногорівки в Мар’їнку.

– Шо, валять сєпари?

– Ну ми не специ, ляпає, а хто, шо, то не знаємо.

– Не переймайтеся. Далі тихо. А ви шо, хлопцям гуманітарку возили?

– Ага!

– Ну легкої… Києву вітання.

– Дякуємо. Ось комплект від дощу, куртка й штани, тримай!

Військовий на мить замислюється.

– Ні, там далі блокпост є, їм віддайте, їм потрібніше!

– Тоді бувайте.

За десять хвилин.

– Волонтери? З Києва?

– Да.

– А з якого району?

– Солома.

– Позняки.

– О, а я з Троєщини!

– Слава Україні!

– Героям слава!

– Лягай, блін! – почув над самим вухом Олег, і в наступну мить щось штовхнуло його вперед в окоп, просто біля входу в бліндаж.

Падаючи, він відчув, що зверху на нього навалюється здоровезне тіло.

Олег зачепив каскою стіну окопа. Хотів випростатися і почув, як нагорі вибухнули. Спочатку зовсім близько, аж посипалася земля, а потім трохи далі вбік. Олег втиснувся в землю.

– От ти даєш, молодняк, – почулося згори праворуч. – Так і без голови залишитися можна.

Олег вивернув шию і побачив поруч в окопі того, хто його врятував.

Чоловікові було десь під п’ятдесят. Хоча, може, й менше; борода, обвітрені щоки та сіро-зелений заскорузлий одяг років додають ого-го!

– Дякую, – прохрипів Олег незнайомцю.

Обстріл пішов далі, тож чоловік відповз трохи вбік і сів в окопі. Випростався і Олег.

– Дякую вам, – ще раз промовив він.

– Та, не бери в голову. У війну набоями повернеш, – засміявся чоловік. – Будемо знайомі, я Костя. Позивний Шаман.

– Олег. А по батькові як вас?

– Не треба, достатньо Костя або Шаман.

– Добре.

Шаман дістав з-під броніка пачку, витягнув зубами цигарку і клацнув запальничкою.

– А чого стовбичив? Глухий, чи шо?

– Якшо чесно, – знизав плечима Олег, – то глухий. Одне вухо взагалі не чує, а друге поганенько. Свист та тихі звуки кепсько розрізняю.

– От ти крендель, – посміхнувся Шаман. – Хто ж тебе призвав?

– Доброволець я. А вухогорлоносу грошей дав, шоб не писав, шо недочуваю.

– Дивний світ. – Шаман випустив носом цівку диму. – У мої часи платили навпаки, шоб не забрали.

– Ну треба ж Батьківщину боронити?

– Та ясно, шо треба, жартую. Раніше тебе не бачив. Ти коли прибув?

– Позавчора.

– Ясно. Ну, козаче, молися, щоб наступного разу теж не сам був під час обстрілу, бо буде горе.

– Та я якось той, у Бога не вірю.

Шаман загасив недопалок і знов посміхнувся.

– То твої особисті справи – вірити в Бога чи ні, жити треба так, ніби він є! Тоді все буде добре.