Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Кажуть, шо він любив тут порать свою полюбовницю – чи то сестру, чи то родичку куховарки, – гигикнув чоловік із ключами.

Вітя промовчав, хоча на очі навернулися сльози.

Полишивши пеньки, Вітя вирішив піти глянути на яблуневий сад та ферму. Дорогою він побачив екскурсію і прибився до неї.

– Оце яблуневий сад Януковича, – розповідала жвава дівчина. – Він дуже любив, шоб усе було своє й екологічно чисте.

«Шо ви всі „любив-любив“! Я й зараз люблю», – подумав Вітя.

– Однак через те, шо він хотів усе швидко і дуже красіве на вид, то агрономам не лишилося нічого, як набурити в землю стільки нітратів, шо ті яблука хіба вночі не світилися.

– Правильно колись казав Береговий, – сплеснув у долоні Вітя, віддаляючись від екскурсії. – Вірити не можна нікому, скрізь обман.

А на виході Вітя розплакався. Від безсилля і люті. Від того, що брукованими доріжками, де кожен камінчик коштував по євро, тепер ходять чужі люди. Що ті, хто раніше працювали на нього, тепер відкрили тут свої міні-бізнеси. Він згадував, що колись усі робітники ховалися при його появі, щоб не псувати краєвид, а тепер на його землі стоять ятки з солодкою ватою, а його гольфмобілі здають в аренду якісь люди.

«Лише якийсь рік пройшов. Ще рік тому я гуляв цими доріжками на самоті й насолоджувався власною значущістю. Як же ж я так проколовся? Повірив гебісту, що все владнає. А воно, плюгаве, Крим забрало, Донбас рідний знищило, само їздить світом, з коалами обнімається, а я сиди в Ялті й бухай?» Вітя вийшов із садиби, пройшов повз лотки з магнітиками та іншими сувенірами. Його погляд упав на туалетний папір із зображенням гебіста і виразним написом «ПТН ПНХ».

– Почім? – спитав Вітя.

– Десять гривень, – відповів хлопчина. – Є й з Януковичем у таку ціну, показать?

– Нінада. А рублямі вазьмьотє?

– А ви з Росії?

– Ну… Да.

– А не боїтеся везти туди?

– Нє баюсь. Позна піть «Баржомі», кагда почкі атказалі.

– А вони не бояться? – Малий Славко відвернувся від телевізора, в якому все миготіло і вибухало, підтягнув ковдру під саме підборіддя і зиркнув на бабусю.

Баба, яка саме дивилася по телевізору новини, приглушила звук і повернулася до онука.

– Ну як не бояться? Тільки дурні не бояться. Страх людині даний, щоб уберегти її від біди.

Баба підійшла й сіла на край ліжка. Простягла руку і скуйовдила онуків неслухняний солом’яний чуб.

– А тато хіба боїться? Тато ж точно нічого не боїться. Він же командир! Командир не може боятися.

– Хитрун ти, Славко. – Баба посміхнулася. – То ж зовсім інший страх. Панічний. Такого за твоїм татком точно не помічено. Тато в тебе дійсно герой. За таким можна і у вогонь, і у воду. А тільки й він боїться. За тебе боїться, шоб ти, бува, чого не втнув. За солдатів своїх боїться, бо ж має їх живими-здоровими назад повернути. За країну боїться, бо ж ворог напав.

Баба погладила онука по голові, підпихнула ковдру і пішла на крісло до телевізора. Славко заплющив очі, й одразу перед ним постав батько. У формі й броніку, в касці й спеціальних окулярах. Батько схилився над Славком, відсунув угору окуляри і закріпив їх на касці.

– Ну шо, боєць, – промовив він, – тримаєш позиції? У садку норма? Маму з бабусею охороняєш?

– Ага, – прошепотів Славко. – Усе роблю, як тобі обіцяв.

– Молодчина, – батько посміхнувся. – Як мама?

– Мама в госпіталі. На зміні. Працює.

– Скучив за нею?

Славко кивнув.

– Потерпи. Треба трошки потерпіти. Скоро я повернуся, візьму вас із мамою, і будемо цілі вихідні гуляти разом. На атракціони підемо, в аквапарк!

– А коли повернешся?

– Скоро. Засинай, козаче.

Батько нахилився і поцілував сина в лоб. Славко посміхнувся, не розплющуючи очей, і повернувся на бік.

– З ким це ти там розмовляєш, дитино? – подала голос баба.

– З татом, – уже зовсім сонний відповів Славко.

– З татом то добре, – тихо прошепотіла баба. – Вітання передавай.

– Добре, – прошепотів Славко і заснув.

– Поступово, через кілька десятків років, ти мене забудеш, однак не переживай, це нормально. Я питав тут у хлопців, вони казали, що за двадцять п’ять років, якщо не стрічатися, людина забуває прізвища однокласників, а через тридцять і обличчя.

Вони сиділи на парапеті на Інститутстькій, трохи вище містка над барикадою, на якій взимку і познайомилися. Обидва в камуфляжній формі, надітих, як звичайні шапки, балаклавах і берцях. Тільки в Сергія в руках був наплічник, а у Толіка – за спиною білі крила.