Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– І звідкіля такі познанія?

– Ну ти ж посвідчення бачив!

– Так ви ж нічого не везете.

– Не везем.

– Так чого нервуєш?

– Другу добу на ногах, а ще й з передової.

– Добре, їдьте, пиши тільки правду, журналіст.

– І не сумнівайся, служивий.

Роман, який майже задрімав, кліпнув очима і прокинувся, коли бус кинуло на черговому ухабі.

Він ще раз пригадав розмову з беркутівцем. І ніби ж усе добре. Ніби нормальну справу роблять. То чому ж осад такий на душі? Бо ставилися до своїх співгромадян як до бидла, зрозумів Роман. Ніби й не було Майдану, загиблих, війни і всього іншого. Велетням у погонах було все одно, хто перед ними, якщо не свій, не зі своєї касти. А хоч ти волонтер, а хоч медик, а хоч просто перехожий.

Думати про «беркутят» не хотілося. Роман дістав мобілку і почав гортати фотки. Ось танкісти розглядають привезену уніформу. Ось бійці Нацгвардії розвантажують спальники. А ось зовсім юний легінь червоніє, бо йому на передову привезли передачу від мами.

– Ви там, головне, тримайтеся, – прошепотів Роман, а з «беркутами» то не проблема, то просто невеличка пригода.

Він кинув мобілку в кишеню, покрутився, вмощуючись на броніках, і задрімав.

– Привіт, Русь.

– О, привіт, Андрюха. А ти якими судьбами, ти ж ніби мертвий?

– Мертвіше не буває, однак уві сні ж усе можливо?

– Точно. А чого раптом вирішив навідати?

– Та скучив. Скільки ми вже не бачилися?

– Ну з твого похорону.

– Да, хєрово якось вийшло, навіть двадцяти років не пожив.

– Казали, шо ти з частини в самохід пішов і там тебе вбили. Правда?

– Та яка вже, Руся, різниця? Ти як?

– Воюємо. Хто б міг подумати?

– Це точно. Багато пацанів останнім часом молодих до нас приходить. Такі, як я колись, жити б і жити.

– А у вас там правда є пекло і рай?

– Усяко є. Усе як у вас. Кому он і на землі пекло, а кому й рай.

– А росіян багато приходить?

– Та чимало. Дуже багато ображених, кого позакопували як собак край доріг без хреста й імені.

– Ну ніхто їх сюди не кликав.

– Та понятно.

– А шо у вас на небі чути, війна скоро кінчиться?

– Того не знаю. Промисла Божого ніхто, крім Бога, не знає.

– А який він, Бог?

– Щирий.

– А правда, що рабів до раю не пускають?

– Правда.

– Я так і думав.

– Добре, піду я, Руся!

– Передавай усім вітання! Батьку, дідам, усім, кого побачиш.

– Добре.

– Рано чи пізно, та побачимося.

– Краще пізно, не поспішай, живи.

Загалом коала Маня завжди була пацифісткою. Вальяжна і млява, вона днями їла листя і ні в що не втручалася. Тож коли звірі обрали її для важливого завдання, Маня запанікувала.

– А чого це я? – лупала вона очима, поглядаючи на товаришів. – Оно, хай качконос Тарас іде. Він і патріот, і безбашенний на весь клюв.

– Маня, – перебив її кенгуру Павло, – не починай. Я вже пояснював, що, за даними розвідки, він боїться птахів, бо його в дитинстві клюнув гусак.

– Ну так може… – хотіла додати Маня, та Павло шикнув на неї.

– Я б сам пішов, та я великий і він не візьме мене на руки. Сама подумай, хто захоче потіскать тридцятикілограмового псевдозайця? А коалу всі люблять, і він нічьо не запідозрить.

– Ладно, – пробурмотіла Маня, прожовуючи евкаліптовий листок. – Чого не зробиш заради миру на землі.

Удалечині з’явилася невеличка лисувата постать. Звірі затихли.

– Хто це у вас такий на дереві листя трощить? – спитало півтораметрове нєдоразумєніє.

– Це коала, один з символів нашого зеленого континенту, – відповів хтось з юрби за лисим.

– На руки можна взять?

– Конєшно!

– Не вкусить?

– Та ну шо ви? Звісно ні!

Лисий простяг руки і, відірвавши Маню від дерева, притис до себе.

– Гарнюня, – посміхнувся до юрби лисий.

Почали клацати фотоапарати, заблимали спалахи. «Ну час», – подумала Маня і напружилася.

– Слава Україні! – проревіла коала і випорожнила лисому на піджак все, що переварювала два останні дні.

– Айопт! – завалувало нєдоразумєніє, кинувши Маню на землю. – Це теракт, нападєніє на лідера міравой дєржави!

Маня повільно полізла на дерево і побачила, як лисий біг до літака, а за ним ще кілька запопадливих фігур, які намагалися струсити Манине гівно з його піджака.

– Додому! Заводь літак, мені в понеділок на роботу! – кричав лисий. – Хотів поспать, блін, а тепер ще пінжак стірать! Аліна вб’є, як дізнається!

Маня побачила, як удалечині за кущами за всім споглядає кенгуру Павло. Зустрівшись поглядом з коалою, він підняв угору великий палець на передній лапі, мовляв, зачьот.