Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Після «пенсії» вона таки залишилася при роботі. Влаштувалася в регістратуру військового госпіталю. Справа загалом не пильна. В основному перекомісії різні. Аж раптом війна. У госпіталь повалили люди. Багато і різні. Молоді й не дуже, солдати й офіцери, без рук, очей, на милицях чи на каталках. І кожного прийми, заповни документи.

– Мальчікі, вас слішком много, вийдіть і заходьте по одному в порядкє очєрєді, – намагається втриматися Світлана Іванівна, заповнюючи першу сторінку історії молодого артилериста, що лягає в пульмонологію.

Та ж чоловіки такі чоловіки. І бубнять, і бубнять. Про блокпости, про начальство, про волонтерів і про свої болячки.

– Не облокачуйся, пожалуста, на наші шпалери, – не витримує Світлана Іванівна, коли черговий пацієнт на милицях спирається об стіну й одвірок своїм бушлатом.

– Та ж всі стільці зайняті, а в мене коліно роздроблене, – виправдовується той. – Нога в корсеті німіє, я не встою.

– А тут здорових нікого немає, – відрізає Світлана Іванівна. – Чистити потім хто буде? Отож. Один притулиться, другий. А прийде начмєд і випише не вам, а мені.

– І шо мені зробить? На підлогу сісти?

– Та шо ж це таке? – не витримує Світлана Іванівна. – Ти шо, спіціяльно мене нервуєш? У мене таких, як ти, знаєш скільки? Якшо я з кожним по слову, то й дня не вистачить! Розмовляє він… Я тут уже суткі на зміні і їсти хочу.

– Та я б вас радий взагалі не бачити, – відбиває військовий. – Аби не ця клята нога, і далі б воював, кому ви ну´жні з таким ставленням до людей.

– Ах так? – зривається Світлана Іванівна. – Ви на госпіталізацію? Після всіх. Оцих двох прийму, потім піду поїм, а потім уже вас.

Світлана Іванівна демонстративно відвертається від солдата. У ній закипає злість. Над регістратурою нависає густа грозова тиша.

– Та йдіть і справді поїжте, – видає раптом солдат.

– Смієшся? – зводить очі Світлана Іванівна.

– Та ні. Чомусь згадав, шо в мене мама така сама.

– Яка така сама?

– Ну… Совєцка. Йдіть, зара поїсте, і все налагодиться. А я тут посторожую. Я ж воєнний!

Світлана Іванівна опускає очі і промовляє тихо, однак виразно:

– Пробач мені, синку. І ви, хлопці, пробачте.

Жінка знімає телефонну слухавку, набирає внутрішній номер.

– Петрович! Скільки мушу просити, шоб стільців у регістратуру принесли ще? Та мені все одно, де візьмеш, у мене тут діти покалічені стоять не можуть! Давай бігом, бо ж не чужі люди, свої.

Світлана Іванівна кидає слухавку на апарат і починає завзято заповнювати форму.

– Свої, свої. Свої ж діти. Наші діти, – ледь помітно ворушаться її губи.

Порожній бус повертався додому. У вантажному відділенні, на підлозі, Роман улігся на бронежилет, випростав ноги і посміхнувся. Тіло, яке останні дві доби було в постійній напрузі, тепер тремтіло, однак ці дрібні хвилі швидше заспокоювали, аніж напружували.

«Ви де?» – висвітилося СМС на дисплеї мобілки.

«Уже на Харківщині, не переживай, люба», – відбив у відповідь Роман і кинув мобілку в кишеню.

Крайній до «Великої землі» блокпост цього разу випив кілька стаканів крові.

– Бачу, шо волонтери, знаю, шо сьогодні їхали «туди», однак робота є робота. – Дебелий автоматник у синьому міліцейському камуфляжі забрав паспорти і покликав напарників. Уп’ятьої вони почали перетрушувати майже порожній бус.

– Точно немає зброї та гранат?

– Точно!

– А наркотики не везете? А то ми сьогодні одних уже затримали.

– Молодці.

Старший кинув погляд, який, певно, мав означати, що гумор не доречний.

– І не треба глузувати, тягнуть з АТО всі і все!

– А ми, як дурні, все в АТО тягнем.

– А чого це броніки чотири, а каски три?

– Так вийшло. Лишили одну каску бійцю.

– А в аптечці наркотиків немає?

– Немає.

Перевірив. Точніше, просто вивернув усе на сидіння, розворушив і лишив.

– А це шо?

– Журналістське посвідчення.

– Чиє?

– Моє.

– Так, я шось не по`йняв, то ви журналісти, то волонтери?

– Так ви теж ніби Нацгвардія, а шеврон онде «Беркут».

Чоловік рознервувався.

– Зараз розкрутимо автобус.

– Уперед. Раз зумієте розкрутить, то й назад скрутите.

Чоловіки продовжують порпатися в бусі. Простукали борти, зазирнули знизу.

– А чого ти злишся? – знов намагається вивести з рівноваги старший. – Ми сьогодні правда затримали машину з наркотою!

– У волонтерів?

– Ні, у міліціонерів.

– Ну так хто тут тягне все звідти? Тут днями не спиш, збираєш хлопцям, потім сам тягнеш туди. А на зворотній дорозі з тобою, як з уркою. Ти шо, думаєш, я не знаю, шо ти зараз робиш? Качаєш тут нас, шоб бовкнули, може, шо, проговорилися, якшо дійсно шось везем.