Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Боже допомогай! – махаю їм.

– Їдь, куди їхав, хлопче, – тихо одказує жінка.

Далі ще цікавіше.

– А ви ето, ополчєнці? Ой, в смислє, ну як його?.. – охоронець у сіро-синьому камуфляжі а-ля «Беркут» лякається того, що в нього вирвалося, і на мить замовкає.

– Та не нервуйте ви так, дядьку. Це завод «Пролетарій»?

– Та да, – пітніє той. – Тільки вам не сюди, вам на друге проізводство. Там і техніка, і ваші.

– Значить, наші?

– Ага, ваші.

– А ваші? Ваші де?

Чоловік відмахується, мовляв, не до вас, і зникає на прохідній.

Темніє. Бус намотує на колеса останні кілометри «туди». Розстріляний асфальт доріг, темні вікна сільських господ і канонада над обрієм.

Він стоїть біля покинутої хати. В одній руці автомат, в іншій рація. Ми встигли. Мамина посилка в руках героя.

– Ви передайте їй, хай не переживає. У мене все добре. Пічку з хлопцями перебрали, тож у хаті тепло. Ну давайте, не засиджуйтеся, бо буде темно.

Обнімаємося, тиснемо один одному руки, стрибаємо в бус. Попереду майже вісімсот кілометрів «назад». Добраніч. Хлопці просили передавати, щоб спали спокійно.

Лаврін був сам не свій. А все через криву Лариску. Крива Лариска працювала двірником на сусідній з Лавріном ділянці. Стара й покривлена життям, вона смертним боєм билася за свої смітники біля елітної висотки, яку прибирала, і ненавиділа всіх, хто міг зазіхнути на її «багатства».

– На хуй іди, курва! – валувала вона, коли мале циганча випадково забрідало на її територію і заглядало в «цінний» смітник. Якщо візитер не розумів з першого разу, то в його бік летів совок чи деркач.

Кривої Лариски побоювався навіть начальник ЖЕКу Степан Степанович Ковш, який, кажуть, настільки безбашенний, що навіть колись послав під три чорти самого Черновецького.

– Та ну її, відьму, – відмахувався Степан Степанович від жалільників двірників. – Хай сторожує свої баки. Люди ж довольні, у дворі чисто, нарікань немає.

Зазвичай Лаврін намагався не спілкуватися з Ларискою і навіть не забрідати на її територію. Аж випадково проходячи повз її баки, побачив об’яву.

«Люди! Не викидайте в сміття светри та теплі речі. Принесіть у двірницьку, я передам солдатам!»

Лаврін підійшов до комори, у якій крива Лариска зберігала свої віники-совки. Біля будки стояли кілька коробок із речами. Самої Ларсики видно не було, а біля гомоніли про своє кілька жінок.

– Караулите, шоб не вкрали? – спитав Лаврін у консьєржки Галі.

– Ага, люди принесли, зараз відчиню комірчину та занесу.

– А де це крива?

– Та ж підійди почитай, оно записка.

Лаврін підійшов до дверей комори.

«Поїхала на фронт, скоро буду, речі залишайте консьєржам, я потім позабираю» – було нашкрябано на папері неровним Ларискиним почерком.

– Шо, правда, поїхала? – Лаврін повернувся до Галі.

– Поїхала. Прибули якісь хлопці, усе розібрали-запакували, і вона з ними поїхала. Сказала, що хоче глянути, шо ще треба.

– Хто б міг подумати?!

– Та не кажи.

Лаврін пішов на свою ділянку. Пару раз чирганув деркачем по асфальту й спинився. Вийняв мобілку і набрав номер.

– Альо, Сергію? Скільки зим… Слухай, а ти ж ще служиш? Шо, там у вас дійсно погано з теплими речами? А якщо вживане? Якшо там нормальне, то можна збирать? Нашо мені? Та є ідея, якось наберу.

Лаврін дав відбій і пішов у свою комірку шукати папір.

Світлана Іванівна ненавиділа людей. Не всіх, звісно, тільки чужих. Для своїх, ну там сусідів, начальства, дочок, онуків, парикмахерки, вона була неначе єлей, а от чужих ненавиділа.

Сама для себе Світлана Іванівна вирішила, що вся оця ненависть з’явилася через її роботу – майже все життя вона пропрацювала медсестрою. Щоправда, в юності Свєта мріяла стати лікарем, однак виявилося, що спілкуватися з людьми і діагностувати їхні болячки набагато складніше, аніж заповнювати історії хвороб, тож на лікаря вона так і не спромоглася.

Спочатку, зовсім молодою, вона працювала у «швидкій допомозі». Надивилася, звісно, всякого. Потім знайомий пристроїв її у витверезник. Ото там уже люди розкрилися їй у всій красі.

– Замовкни, п’янь! – гриміла на всю палату Свєта, вколюючи сірку особливо буйним клієнтам.

А потім витверезники закрили. І довелося Світлані йти працювати спочатку в поліклініку, а потім у лікарню. Перед пенсією вона навіть була старшою сестрою в травматології і нарешті змогла ставитися до більшості чужих зверхньо і холодно, майже як у часи молодості, коли вільно гиркала на п’янчуг.