Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Сергій скинув автомат і дав чергу над хатою. Юхим навіть вухом не повів і далі йшов у хату. Лють охопила Сергія. Він упер автомат у плече і вистрілив Юхиму поміж лопаток. «Тадах», розніс звук вітер.

Юхим на мить завмер, а потім почав розвертатися до Сергія, повільно осідаючи на поріг.

Сергій кинувся до Юхима, який напівсів біля дверей. З рота Юхима виривалося хрипотіння, потім пішла кров.

– Сука, – прохрипів Юхим.

Сергій відкинув автомат і почав розстібати кожух пораненого.

– Вибач, Юхиме, я не хтів. – Руки Сергія вмить покрасилися кров’ю. Куля пройшла навиліт, розворотивши легеню.

– Пробач, Юхиме, – заплакав Сергій. – Я ж тільки хотів, шоб на вибори… Для людей… Для вас.

– А-а-а! – ззаду розірвав тишу голос дурної Гальки.

Сергій не звертав на нього уваги і намагався заткнути Юхимову рану.

Аж раптом під самим вухом щось клацнуло. Сергій одразу впізнав цей звук, звук затвора свого автомата.

Сергій повільно обернувся і побачив просто перед обличчям чорну діру дула.

– А-а-а! – вила далі дурна Галька, цілячись у голову Сергія.

– Не тре… – встиг промовити він до того, як червона обпікаюча смерть вилетіла зі ствола і вдарила йому в лице.

Діма з Анжелою познайомилися, вже коли були рабами, у фільтраційному таборі під Донецьком. Укропи вивели всіх на якійсь розвалений стадіон і почали розбирати собі по двійко. Анжелин погляд упав на невеличкого, худющого Дімку, і щось у дівочому серці ворухнулося.

– Іди сюди, бідако, бо пропадеш. – Вона підтягла Дімона ближче до себе і притисла до дебелих грудей, неначе матір немовля. – Товаришу каратель, візьміть нас удвох, не розлучайте. Я сильна, за трьох працювати можу, а він без мене пропаде.

Сивий небритий укроп-кулеметник із напрочуд блакитними і жвавими очима глянув на дивну пару і махнув рукою.

– Ходіть зі мною, розберемся, усі ми люди.

До рабства Дімон навіть воював. Як почалося, то він пішов і записався в апалчєніє. Йому видали удостовєрєніє і автомат. Берці й форму він роздобув уже сам іменем Новоросії, увірвавшись до одного з секонд-хендів на районі. Дімона поставили на блокпосту штрафувати машини з чужими номерами. І все було нічого, доки Діма не потрапив у полон. Він зупинив буса з дніпропетровськими номерами. А за мить звідти вискочили укри, вибили автомат, затягли Дімона всередину і «дали по газам». Як же ж він кричав, як кричав, як же ж не хотілося помирати. Доки його довезли до якогось табору укропів, він морально зламався і вже ніколи не повернувся до нормального стану. Він плакав, як бачив людину у формі, хрестився, коли в поле зору потрапляв жовто-блакитний прапор, і падав долілиць від різкого звуку.

Щодо Анжели, то вона спочатку взагалі не була ні на чиєму боці. Аби жити не мішали, то й добре. Вона торгувала у магазині «Інтим», а оскільки людей було не дуже, то фактично днями дивилася телевізор. Анжелин світ рухнув, коли вона побачила по ящику жінку, яка бачила, як укропи розіп’яли маленького хлопчика. Цього чуйне Анжелине серце вже винести не змогло. Вона кинула «Інтим» і пішла працювати до козаків на кухню. Звісно, дебела гарна дівка одразу впала в око місцевій старшині, і дехто зоп’яну навіть намагався розпускати руки. Однак недаремно ж хазяїн «Інтиму» свого часу економив на охороні. Анжела могла будь-якого козака зігнути в баранячий ріг. За силу та легку вдачу до Анжели прилипло поганяло Отаманша. Саме через нього Анжела й постраждала. Коли в станицю увійшли укропи і козаки втекли, місцеві, мабуть, щоб вислужитися перед новою владою, сказали командиру:

– А там вони, оно у шкільний столовці, Отаманшу свою лишили!

Що не казала Анжела, як не пояснювала, ніхто їй так і не повірив, і її забрали в раби.

Новий господар посадив Анжелу і Діму в старий «Опель» і повіз. Години за три вони приїхали на якесь напівзруйноване підприємство. У свинцеве небо впиралися цегляні димарі над цехами з повибиваними вікнами. Неподалік стояло кілька вагончиків, як на будівництві.

– Займайте крайній, – махнув каратель. – Відпочивайте, а завтра розберемося.

Діма з Анжелою повільно пішли до вагончика.

– Пощастило нам, – прошепотів Дімон. – Навіть на цепку не припнув.

– Тихо, – цикнула Анжела. – Може, забув?

Діма відчинив двері вагончика і побачив всередині буржуйку, на якій стояв чайник, і чотири двоповерхових солдатських ліжка. Зліва внизу, ближче до буржуйки, лежав чоловік. Побачивши гостей, він підвівся на лікоть.