Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Чуєш, гупає?

Я прислухаюся. І дійсно, удалечині чути вибухи.

– То під Попасною, мабуть, валять з «градів». Недалечко. Молоді, необстріляні спочатку спати під таке не можуть, але поступово звикають. Добре, пішли на сідало.

Ми заходимо в будівлю, де сьогодні я буду спати. Під потреби вояків пристосована навіть актова зала частини. Весь простір займають залізні військові «кро`ваті». Зі стіни на сплячих хлопців споглядає Шевченко.

Оскільки ми залишилися на ночівлю не заплановано, наші ліжка прямо на сцені. Інші хлопці вже сплять, моє ліжко ліворуч, просто під тумбою зі здоровезним прапором. Так, на сцені актової зали, поруч з артистами, я ще не спав ніколи. Кидаю спальник на ліжко, заплющую очі і моментально відрубаюся. Як там казав знайомий, повна довіра? Так і є.

– Драстуй, хлопче, а шо це ти хвотограхвіруєш?

Стара, закутана в хустку баба стоїть серед пустої вулиці, обіпершись на ціпок.

– Добрий день. – Підходжу ближче. – Та фотографірую природу. Гарно ж, осінь. Та й де ще побачиш, як дерева крізь хати попроростали, як не в зоні?

– Турист, значить.

– Ну можна й так сказать.

– Шось останнім часом туристів менше возять.

– Може, не сезон?

– Може, й так. На станції був?

– Був.

– Так шо, реактор накрили?

– Ще ні, будують другу частину склепіння. А ви шо, не в курсі?

– Так а я звідки знаю? Я там не буваю, ото як кого стріну, то питаю.

Баба відверто мене розглядає, видно, що гості до неї заходять не часто.

– А ви тут живете?

– Еге. Он, четверта хата.

– А більше нікого?

– На кутку немає. Там далі є ще. Вахтовики ж, ті всі в багатоповерхівках живуть. У приватних тільки ми, місцеві.

– Самосели?

– Та називай як хочеш.

– Давайте я вас печивом пригощу? Саме оце купив.

Дістаю пакет з вівсяним. Баба посміхається.

– Та я так не вжую. Пішли в хату, чаю поставлю.

Біля хати бігають дві чималі собацюри. Побачивши мене, вони напружено завмирають.

– А йдіть, гади, гуляйте, – гримає баба, – заходь, не стісняйся.

Звірі моментально втрачають до мене інтерес і лягають біля ґанку. Я заходжу в хату.

– А отой, більший, з обірваними вухами собака, часом не вовк?

– Та вовк. Малим знайшла в ярку, собаки драли, то відбила.

– А як його звати?

– Та ж як вовка звуть? Вовк!

– А той, другий?

– А то Наташка. Та старша. Їй, може, років вісім.

– То вона йому вуха позгризала?

– Певно. Хто ж ще? Ну та це вже він виріс та здачі дає, а раніше вона його дуже ганяла. Тобі цукру скільки?

– А у вас покупний чай?

– Ні, тут усе, шо збирала влітку. Укусний.

– Тоді не треба цукру.

Я сидів у хаті зовсім незнайомої людини. І мені було справді затишно і тепло. На цілій вулиці окрім мене, баби, Наташки і Вовка не було нікого. Завалені кленовим листям покинуті хати ніби теж на хвильку ожили і наповнилися теплом.

Школа – це прекрасний час. Час, коли тобі на все життя намагаються вдовбати, што такоє харашо. Причому всі, хто хоч колись ходив до школи, розуміють, що головну науку несуть аж ніяк не вчителі.

– Руся, ти сьоні черговий!

– Щаз! Я вчора був!

– А в тикву?

– Ану ж спробуй!

– А шо, нарваний?

– Аж перевір!

У кожному класі були свої неписані правила і свої герої. Окрім того, кожен умів щось, чого крім нього не міг ніхто.

Був у нас хлопець, який у Східній Україні, та ще й у військовому містечку, виглядав навіть не білою вороною, а справжнім дивом дивним.

Прийшовши до нас десь у п’ятому класі, Василь цілий рік розмовляв і писав тільки українською. Здавалося б, що тут такого? Однак з приводу Василя навіть збирався цілий пєдсовєт.

– Бо як так, це контрольна, диктант з російської мови, а він усе на українську перекладає й записує!

Ще один цікавий персонаж з’явився класі в сьомому. Саня був кремезним, з сумним, неначе у бичка, поглядом і здоровезними, неначе довбні, кулаками. Саня майже не розмовляв, ходив повільно і, здавалося, взагалі намагався якомога менше контактувати з навколишнім світом.

– Сідай, Олександре, – казала вчителька після півгодинної спроби витягти з нього бодай щось про тангенси з котангенсами. – Два бали.

– Не треба. – Сашко відривав сумний погляд від підлоги. Знаючи, що буде далі, клас завмирав. Здавалося, що завмирали навіть мухи по вікнах.

– Що не треба?

– Не треба двійку ставити.

– Це чому ж?

– Бо я вашому Мишку пизди дам!

Далі вчителька кидала журнал на підлогу, здіймала галас і викликала вахтерку. Сашка вели до директора, і урок фактично зривався. І все ж, попри такі концерти, Сашко так-сяк, на трієчку, а закінчив вісім класів і пішов у бурсу.