Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Отстань, фраєрок, нє врємя, син к мамє єдєт, – ліниво відповідав сматрящій.

У цей час Вітя, роздуваючи свої легені – горни, імітував шурхіт прибою.

– От і море, от і земля обітована, святий Крим, – промовляв Валєра, заплющуючи очі.

Картина зони переслідувала Вітю вже багато років. Щоб позбутися її, він оточив себе дівками і підлабузниками. Він рвався вгору, на самісіньку верхотуру ланцюга живлення, тільки б не залишатися на самоті й не згадувати зону. І йому це вдавалося.

Окрім усього, почувши десь, що, аби побороти страх, треба зазирнути йому в очі, він знайшов і особисто задушив старого зека Валєру. Старий плакав, просив не вбивати, повзав перед Вітьою на колінах і цілував йому тухлі. Однак це не допомогло.

– Пху, гівно. – Вітя скривився, згадавши Валєру. Він ковтнув віски і знов глянув на сонце, яке майже зникло в осінньому морі. – Криси, – бурмотів геть п’яний Вітя, – справжні пацюки. Розбіглися, як запахло смаженим. А ще рік тому ходили, руки цілували, золоті батони дарували, картини, всяку херню. А тепер ніхто й у гості не прийде.

Вовка-гном, як поза очі Вітя називав російського царя, виявився брехуном і балаболом. Обіцяв, що все поверне, а насправді просто забив на Вітю. А тепер, сука, навіть на днюху не покликав. І ось, самотній і п’яний, Вітя сидить на терасі своєї дачі в Сочі й дивиться на море. Сонце сіло повністю. По одній почали проступати зірки.

Віті стало себе шкода. Він підвівся. Скинув халат і лишився голим. Здоровезна, заплила жиром туша хиталася на нетвердих ногах. Вітя залпом допив віскі й махонув стаканом об підлогу. Темну сочинську ніч розірвав потужний бас:

– Путін хуйло, ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла…

Аким біг до моря. У свої неповні дванадцять він завжди біг до моря, коли було страшно, або сумно, або просто хотілося побути самому. Він сідав на камінь і дивився на хвилі. Інколи, коли бувало зовсім важко, Аким підбігав до моря і кричав. Не на море, а просто. І ставало легше.

Останні кілька днів погода балувала, однак зараз розпочався рвучкий вітер, подекуди з неба навіть пролітали важкі краплини. Аким вибіг за останні хати і на мить спинився. Море штормило. Воно майже злилося із низьким свинцевим небом і гуло, неначе вселенська пральна машина. Аким зіщулився і швидко побіг стежкою між каменюками в бік пляжу.

Ще мить, і він підбіг до моря. Черевики вгрузали в сіру дрібну гальку, однак Аким підійшов якомога ближче.

– Дивися, що в мене є! – прокричав хлопець. Він розстібнув курточку, потім шкільний піджак і витягнув на світ божий книжку.

– Ось! – Узявши книжку двома руками, Аким виставив її перед собою, показуючи морю. – Я встиг забрати! Лише цю, інші не встиг!

Аким кричав як несамовитий, однак його голос тонув у какофонії шторму.

– Вони зібрали всі книжки і поскидали їх за школою. А потім вчителька ще ходила і переглядала портфелі, щоб ми не забрали нічого додому. Тоді вони спалили їх і сказали, що дадуть нам нові, правильні. А я не хочу нові, я хочу ті, свої.

Сльози бриніли в Акимових очах. Їх зривав вітер, і вони одразу змішувалися з дощем і бризками моря. Книжка у витягнутих уперед руках намокла, тож Аким знову засунув її за пазуху.

– Я сховаю її тут, між скелями. Бережи її, чуєш? – хлопець одночасно і благав, і наказував морю. – Бережи, бо інших вже немає, тільки ця. Я хотів забрати книжку з історії, але не зміг, бо вона велика. Тож тільки словник.

Аким відбіг в кінець пляжу, витягнув з кишені пакет, замотав книжку і засунув у щілину між валунами.

– Гляди ж, бережи! – прокричав морю хлопчик уже зі стежки згори.

У цей момент з-за хмар на мить з’явилося сонце і торкнуло промінчиком море, пляж і маленькіу постать на кримській кручі.

Сон на війні. Він зовсім не такий, як удома. Хлопці, які не в нарядах чи не задіяні в інших потрібних табору заходах, засинають швидко.

Я в поїздках з волонтерами вже спав у багатьох місцях на передовій. Випростовував ноги в наметах та спортивних залах, кімарив з хлопцями в бліндажі чи під бетеером. І весь час ловив себе на тому, що вражений, як швидко засинають і швидко в разі небезпеки підхоплюються хлопці.

– Ти не зможеш тут спати, якщо не довіряєш товаришам, які в цей момент вартують твій сон, – розказує мені новий знайомий, який зараз на передовій. – Якщо немає повної довіри, ти просто виснажишся за тиждень- півтора і вже не зможеш воювати.

На дворі глупа ніч, мій новий знайомий курить, я сьорбаю чайок з пічєнькою. Тарас, Сергій та Володя вже пішли на бокову.