Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Якшо я скажу, шо добре, повіриш?

Мій товариш майже до останнього жив в одному з селищ під Донецьком. Так вийшло, що він повернувся на батьківщину до мами якраз восени минулого року. І останній рік перетворився для нього на кошмар.

– У селищі немає газу, бо перебило снарядом газогін і ділянку, шо вела до села, просто заглушили. Світло теж через раз, бо багато ЛЕП підірвали.

– А хто підірвав?

– А біс його знає. Прокинулися зранку, а лінія лежить.

Голос товариша надтріснутий. Говорить сухо, ніби не хоче все згадувати.

– Наша голова селища спочатку бігала по блокпостах: і до «донорів», і до військових, просила не стріляти по селу, мовляв, там мирні. Деякий час діяло. Однак коли селище між двома лініями фронту, то як не крути, а час від часу прилітає. Дитячий садок розбомбили, потім у базар влучило.

– Багато загинуло?

– Ну в садочку, слава Богу, нікого не було. Такі часи, шо батькі дітей від себе не відпускають. А на базарі попало в чувака, шо молоком торгував. Згорів у машині. І ще жінку поранило, матір трьох дітей, вона потім померла.

– Хто стріляв?

– Кажуть, шо армія!

– А ти шо думаєш?

– Я стверджувать не буду, бо не бачив. Однак вояки теж різні.

– Тобто?

– Раз приїздили в село на броні. Ходили по хатах на кутку, а потім як угатять із самохідки по городу однієї жінки. І поїхали. Ми підбігли, розпитали, виявилося, що дізналися, шо вона самогоном приторговує, приїхали конфісковувать, а в неї якраз не було, так ото лякали.

– А «донори» шо?

– Там узагалі піндик. У них там начальники. Шо не шайка, то свої порядки. Немає з ким домовлятися. Ті, шо типу офіційна влада ДНР, ті ще нормальні, однак вони де? А на кутку самі бандити. Випалена земля, одним словом. Приходили раз, хотіли в апалчєніє забрати. Сказали: не підеш, бугай, то або грохнемо, або в штрафбат підеш окопи рити. То я на ранок і виїхав.

– Ти сам виїхав чи з мамою?

– Сам. Мама не схотіла. Та й чутки ходять, шо українські військові гроші вимагають за виїзд. По тисячі доларів з дорослого і по п’ятсот з дитини. Саме тому бідні й не рипаються.

– І шо з тебе взяли?

– А шо у мене є тисяча доларів? Я навіть без зимового одягу поїхав.

– А вимагали?

– Ні.

Мовчимо, нарешті я ставлю питання, яке турбує.

– І як гадаєш, шо буде далі?

– Нічого хорошого не буде! Ніхто просту людину не цінує. Усім похуй.

– Накликали війну на свої голови?

– Я не кликав. Ні я, ні мама на референдум не ходили.

– Однак і проти не виступили. Майдан не зібрали ж? Не прогнали виродків? Ми в Києві як не хотіли жопи, то піднялися всі. І в Дніпрі, і в Одесі!

– Ну хто ж знав?

– А ти думав, «донори» заради вас, трудяг та селян, калашами махати почали?

Товариш мовчить, лишень сопить у слухавку.

– Ну добре, не дуйся. Де ти зараз?

– Руслан, я поки не можу сказати. А якшо нас слухають? А мені, може, по маму вертатися. Мало лі.

– Ніфігово вас там залякали в Новоросії. Ладно, головне, шо живий. Ну бувай!

– Бувай.

У моєму дитинстві у військовому містечку в Конотопі було в дітей одне почесне зобов’язання – ходити по хліб. Щоправда, тоді казали «за хлєбом».

Хлібний магазин у «Порту» розміщувався у прибудованій до офіцерської столової будівлі барачного типу, з тильного боку продуктового магазину. Це була чимала кімната з сінями і одним вікном. На ніч вікно закривали віконницею, а двері замикали на довжелезну залізну клямку, яку прикручували до стіни спеціальним ключем-коловоротом.

Хліб привозили десь о дев’ятій ранку. Однак уже за півгодини ті діти, які вчилися в другу зміну, стояли під магазином в очікуванні. Ми чинно займали один за одним чергу, хоча знали наперед, що, коли дійде до діла, ця черга нічого не важитиме.

За десять хвилин приходила продавчиня з коловоротом, відкручувала клямку і відчиняла магазин. Затуливши нам прохід стільцем, вона для годиться змітала невидимі крихти з прилавка біля каси і виходила стрічати хлібовозку.

Старий ЗІЛ із сірою будкою, на якій жовтою фарбою через трафарет було написано «Хліб», приїздив не завжди вчасно. Однак ми відчували його ще здалеку за хлібним духом.

Бібікнувши, щоб відігнати нас, водій ставив буду під самий вхід. Кинувши суворий погляд на нас, відтертих від магазина, чоловік відчиняв фургон і починав розвантажувати привезене.

Продавчиня вивозила в тамбур залізні стелажі на колесах, а чоловік уставляв у них піддони з хлібом, батонами, булочками та величезними рогаликами з повидлом. «Учорашні» піддони він ставив назад у будку. Розвантаживши, він заходив до магазину з накладною, знов перекриваючи нам прохід стільцем.