Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Осіння Москва, як і завжди, швидко скинула зелень і підставила проспекти вітру та пилюці. Удень усе стало сірим і невиразним. А ще цей постійний сморід від пожеж…

Бронемашина в’їхала в арку і, важко чмихнувши, спинилася. Велетенська, з важкими траками, вона, неначе стальний монстр, перекрила виїзд з подвір’я.

Вовчик визирнув з-за смітника і побачив на монстрі жовто-блакитний прапор. «От і все, бандерівці», – майнуло в голові у малого. Він засунув щойно зловленого щура за пазуху і хотів залізти в щілину між стіною будинку та смітником, та в цей момент почув звук, який примусив його серце битися швидше, – хтось зіскочив з броньованого монстра і простував до нього.

«Тікать», – забилась думка. Малий Вовка визирнув з-за бака і, притиснувши до грудей щура, зробив ривок до підвалу.

– Малий, стій, стій, не бійся! – почулося ззаду.

Від переляку Вовчик завмер посеред двору. Він заплющив очі, бо знав – за мить каратель відріже йому голову, щоб зробити собі консерву. Саме про це останній місяць казали спочатку з телевізора, потім з радіо, а коли почало гупати під вікнами, то з гучномовця.

– Агов, хлопче, ти чого? – Здоровенна рука легенько струснула малого за плече. – Ти чого так перелякався?

Вовчик обережно розплющив одне око і роздивився чоловіка. Здоровезний, у військовій формі, бронежилеті та бандані, із жовтою наліпкою на рукаві й автоматом у руці, він сидів навпочіпки перед Вовчиком і посміхався.

– Смерті боюся. – Малий відкрив і друге око.

– Смерті? Ну смерть, я думаю, ще не скоро по тебе прийде. Скільки тобі? Десять?

– Дев’ять.

– Тоді точно не скоро.

Бандерівець виявився не таким страшним, як про нього розповідали. Поступово малий розслабився.

– А батько твій де?

– Так утік, – шморгонув носом Вовчик. – Удвох ми з мамою тут лишилися.

– Нічого. – Бандерівець погладив хлопця по голові. – Скоро всі повернуться. От побачиш.

Хлопець потайки витер сльозу, що зрадницьки набігла на око.

– А це в тебе шо? – Військовий тицьнув на щура, що випинався з-під сорочки.

– Та щур.

– Нашо він тобі?

– Та ж їсти.

– Покажеш?

– А не забереш?

– Ні, не заберу, та якщо гарний, думав помінять на шось.

Вовчик витягнув щура. Цей, що потрапив у Вовчикову пастку сьогодні, був якийсь миршавий, не такий, як учора. «Навряд чи він сподобається військовому», – подумав малий.

– О, ти диви, який гарний. Сам уполював?

– Сам, – гордо відповів Вовчик, який уже зовсім перестав боятися військового.

– Ось. – Солдат скинув наплічник і, попорпавшись у ньому, вийняв два «Снікерси». – Хоча цього, мабуть, і мало? Потримай.

Вовчик узяв батончики, і руки затремтіли. Він пам’ятав, як до війни вони з мамою купували такі в «П’ятірочці».

– Я думаю, тепер обмін рівноцінний. – Солдат витягнув з наплічника пачку галетного печива і дві банки тушонки.

– Це з дітей? – тицьнув пальцем у банки Вовчик.

– Та ну, такий дорослий, а дурню кажеш. Бачиш, написано «Яловичина»? Це «говядіна» по-вашому, з корови. Бери!

Солдат накинув наплічник, скуйовдив малому волосся і взяв щура.

– Ну бувай, козаче.

– Бувайте. – Вовчик притискав до грудей їжу, яку виміняв на щура. – А ви сюди чого приїхали?

– Так на парад же ж?

– А, на парад, тож стрілять не будете?

– Звісно, шо ні. Війна, хлопче, закінчилася.

Солдат уже відійшов майже до бронемашини, коли малий таки наважився.

– А правда, шо Путін застрелився і його спалили у дворі Кремля?

Солдат на мить спинився й обернувся до малого.

– Сам не бачив, брехать не буду, та люди кажуть, шо так і є.

Бронемашина гиркнула і викотилася з арки на проспект. Малий стояв і дивився їй услід, притискаючи до грудей банки з тушонкою. Біля смітника вітер ганяв газету. Вона підлетіла і впала біля Вовчика. Наступивши на неї ногою, він прочитав заголовок: «Якщо захочу, то можу взяти Київ за два тижні». Вовчик підняв ногу, і газетка знов затанцювала біля смітника. Посміхнувшись, малий пішов до підвалу.

– Вася, от хулі ти в цьому житті бачив? Копанки? Замурзаний, в одних тих самих треніках уже півроку!

– Ти зато в нас, Кусто, півсвіта обкатав!

– Ну Кусто не Кусто, а більш за тебе бачив. Доки ти тут у посьолкє мідяки сшибаєш, я, оно, глянь!

Сергій витягнув із кишені спортивного костюма посвідчення і протягнув товаришу.

– Помічник міністра ДНР з інфраструктури, – прочитав по складах Василь. – Та ти гониш? Якій із тебе помічник міністра?