Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– І шо лікарі кажуть?

– Та я не про лікарів. Лікарі шо, як дізналися, шо п’ять місяців в АТО, то одразу сказали, шо покладуть на обстеження. Однак для цього треба довідку з військкомату. Я собі думаю, ну якого їхати годину маршруткою звідси в інше місто? Попросив брата, шоб узяв папірець і передав мені знов-таки маршруткою.

– І шо?

– Шо, дзвонить мені, каже, не дають, маю сам їхати, бо вдруг я дізіртір і вже десь у Польщі! Я й так, і так, а у військкоматі ні в яку. Сів, поїхав. Там уже того військкома, який мене на «два тижні» відправляв, немає – судять за хабар. А заступник новий. Я йому, ну як так, чому з людьми, як з худобою? А він мені, тіпа, у нас тут строго, перевірки, все таке.

Розповідаючи, товариш уже навіть не нервує. Він неначе закам’янів, сидить, дивиться перед собою, лише губи ворушаться.

– Повернувся в госпіталь, тут поклали, та ж треба в частину телеграму офіційну з діагнозом слати. Дівчата дають аркуш, я ще й перепитав, чому без печатки. «Та не треба печатки», – кажуть. А прийшов на пошту, там кажуть, шо без печатки не мають права телеграму відбивать, офіційний же документ. Отут я вже не витримав, розкричався. А шо кричать? Зібрався і знов у госпіталь, хороводи водить.

– А ще одному нашому, – намагаюся підтримати розмову, – тому, шо обидві руки і ногу перебило, в госпіталі написали, що причина відправки на сорок п’ять днів додому на реабілітацію не поранення, а захворювання.

– Та отож. І такого добра скрізь. Виходиш на вулицю, дивишся, люди гуляють у ресторанах, на крутих тачках ганяють. Стоїш, дивишся і думаєш, може, я такий дурний, шо мені за Батьківщину болить? Може, та війна нікому й не потрібна?

– Ти не перебільшуй, – намагаюся заспокоїти, – просто ті, кому болить, або воюють, або працюють, їм гуляти часу немає.

– Може, й так.

– А чинуші то да. Що менший начальник, то більше гонору.

Починається обхід. Хлопці з подвір’я розходяться по корпусах.

– Ну тримайся тут!

– Бувай, друже, дякую, шо заскочив.

Я виходжу з госпіталю і потрапляю у світ дорогих авто та заповнених відпочивальниками кнайп. Дивно, що до розмови я не звертав на це уваги.

Коли я був зовсім маленьким, то казки мені розповідав або батько, або мамина мама – баба Аня. Бабини казки я любив найбільше, бо це був цілий ритуал.

По-перше, щоб почути бабину казку, до неї треба було, як мінімум, поїхати з ночівлею, а це вже круто. По-друге, власне сама казка. Наставав вечір. Дід Василь, тихо матюкаючись, відкидав «Ізвєстія», гасив настільну лампу і сідав дивитись праграму «Врємя». Бабуся йшла робити вечерю, а я бавився на дивані, поглядаючи на діда. Подивившись новини, дід зазвичай мовчки йшов курити на вулицю або до сусіда, а мене баба відправляла на сідало, тобто спати.

Дід з бабою жили на центральному проспекті, на другому поверсі побудованого полоненими німцями будинку.

Баба починала розповідати чергового «Івасика-Телесика» чи «Котигорошка», а я, лежачи в ліжку, дивився, як по стіні повзе світляна пляма від фар пізньої машини на проспекті. Я щосили намагався не заснути, чекаючи важливого моменту.

– Аж бачить Івасик, летять повз дерево гуси, – розповідає бабця. – От він до них і промовляє… – Розповідь переривається, бабуся засинає. Посміхаючись, легенько штовхаю бабусю.

– І що промовляє?

– Промовляє? – прокидається бабуся. – А, ну так, промовляє. І так промовляє… І так промовляє… – Бабуся знов дрімає.

– Гуси-гуси-лебедята, – продовжую сам, – візьміть мене на крилята. Так, бабусю?

– Га? Шо? – знов виринає на мить зі сну бабуся. І раптом продовжує ні в тин ні в млин: – І схопив тоді Котигорошок булаву!

– Ха-ха-ха! – лунає в хаті. – Бабунь, ти ж про Телесика розповідала!

– Та й правда, – спросоння веде баба. – Схопив Телесик булаву…

З цього моменту я вже регочу на повну. Бабуся ніяк не хоче прокидатися, бормоче щось з усіх казок одразу. Повертається дід.

– Знов бабу мучаєш, шалопай. Не бачиш, вона за день наробилася, язиком не ворочає. Давай спи. От виростеш, будуть твої онуки з тобою, як ти, ото, з бабою.

Дід не свариться, швидше трохи докоряє. Я посміхаюся йому в темряві й тихенько втуплююся в стелю, на якій бігають світляні плями від машин. За мить я нарешті засинаю.

Інколи я прагну хоч на мить повернутися в ті часи. І подеколи це вдається. Я повертаюся до діда з бабою у снах і знову слухаю бабині казки.

– Привіт, старий!

– Привіт!

– Як ти?