Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Вася, нє сатрясай воздух. Фотка моя? Моя! Прізвище моє? Моє! Які питання? Зараз такі часи, шо кар’єру зробить, як два пальця обісцять. Був я в Донецьку, перетьор з пацанами. Тепер я на службі. Будуєм нову країну, Новоросію. Захищаєм рідну землю від хунти і світового фашизму.

– Це як?

– Ну як, зі зброєю в руках!

Сергій підняв спортивну куртку, і Василь побачив рукоять пістолета.

– Ого!

– І я кажу, ого! – зареготав Сергій. – А в машині ще й калаш.

– А в село чого приїхав?

– Діло є в мене. Ти Пашку пам’ятаєш? Ну того, з кутка біля шахти?

– Того, шо колись носа тобі зламав?

– Ага, його! Поступила перевірена інформація, шо він пособнік хунти. Поїду перевірю.

– Хто, Пашка? Та який же він фашист? Він батрачить з ранку до ночі. Бізнесує! І асфальтом на кутку дороги поробив, і світло провів на хутір.

– То все на американські гроші! Заробляє на нас, копійки з людей цідить, а сам тіки й чекає, шоб хунта нас поработіла. Пішли зі мною, будем рішать питання іменем Новоросії. Я тобі його буса віддам, хочеш? Передам від імені республіки у вічне користування?

– Та ні, Сєрьог, я в такі ігри не граю. Я проти війни.

– Ну гляди, я теж проти війни, та з хунтою церемонитися не буду! Дочекаєшся, як прийдуть у село укропи, заберуть усе, шо маєш, поплачеш тоді.

– Та шо вони в мене заберуть? Город?

– А, ну шо з тобою говорити? Мені час, бувай!

Сергій махнув рукою і сів у страшненьке роздовбане «Шевроле». За мить, здійнявши хмару куряви, машина зникла за рогом будинку.

Василь сів на лавку біля хвіртки й закурив. Потім витягнув мобілку і набрав номер.

– Альо, Паш? Там комбінатор повернувся. Ну який комбінатор? Сергій! Тепер модний, зі зброєю. Поїхав до тебе буса віджимать іменем Новоросії. Тож тримайся! Та нема за шо. Героям – слава!

– Думай головою!

– Буду!

– І менше чекінься там, хто знає, хто за чим слідкує і шо в кого в голові?

– Добре!

Поцілувалися.

– Ну з Богом. Іди.

Не вистачить ніяких слів, щоб написати оду жінкам, які проводжають чоловіків на війну.

Я особисто, відправляючись у зону АТО, не їду воювати, не їду надовго, однак бачу на обличчі дружини неспокій. Ні, звісно, вона розумниця і тримається, однак війна є війна і, незважаючи на те що я не їду в саме пекло, шанси потрапити в біду є завжди. А що ж казати про тих жінок, які відряджають чоловіків боронити рідну землю.

І все ж вони відряджають. Відряджають, як і сто, і двісті, і тисячу років тому. Кажуть, що війна то чоловіча справа. Так і є, однак не забуваймо, що вона ще й випробування для жінок.

Не треба далеко ходити, достатньо згадати, хто в основному працював на підприємствах під час Другої світової й відновлював усе навколо після неї.

А на війні тільки й розмов про жінок, які лишилися вдома.

– У мене троє хлопців, Руся! Троє! Моїй Оксані пам’ятник треба ставити.

– Тут, звісно, теж не цукор, однак моїй Люді там у рази важче. І господарство, і доньки!

– Увесь час дзвоню, якшо зв’язок дозволяє. Ну а як же ж? Сім місяців пацану! Марічка там сама. Їй дуже важко, а я тут!

Дім, діти та дружини – це, мабуть, єдина тема розмов на війні, яку підтримує кожен боєць. Ті, хто не встиг побудувати власну родину, тихо заздрять чоловічим розмовам старших.

– Дивись, ось моя люба, – показує мені фото боєць.

– А ось моя!

– А це моя, глянь, то ми разом на Чернечій горі.

– А моя, глянь, яка красуня!

У такі моменти ще чіткіше розумієш, за що воюють хлопці. Ми приречені на перемогу, адже кожен вояк розуміє, кого він закриває собою.

– Уточнив один дані, і досі ніяк мішки не позбираю. Отака в нас армія.

Ми сидимо з товаришем на лаві в госпіталі. Осіннє сонечко ще достатньо сильне, щоб обігріти тих, хто зміг вибратися з палат на подвір’я подихати свіжим повітрям.

– Спочатку сказали, шо підеш на два тижні, мовляв, ти ж служив, знаєш шо до чого, а потім підтягнем молодих, – розповідає товариш. – А вийшло, що там, де два тижні, там і місяць. А потім і півроку.

Навколо нас на лавках сидять інші військові. Поранення у всіх різні, та переважно кінцівки. Ті, кому прилетіло в живіт чи голову, лежать по палатах. Тут усі більш-менш легкі.

– Знаєш, – каже товариш. – Війна то не найстрашніше, що пережив. Найстрашніше тут було, на гражданці. От я прийшов, ніби руки й ноги цілі, а голова болить. Тисне так, що руки тремтять, навіть машину водити не можу. Сідаю за кермо, і за кілька хвилин усе… В очах кола пливуть, руки не слухаються, серце калатає.