Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Ще кілька хвилин теревенив із продавчинєю і виходив. За мить машина зникала за рогом. Ми, впритул наблизившись до тамбура, завмирали в очікуванні чарівної фрази.

– Агов, хто там! Відставляйте стілець, відчинено.

Те, що зазвичай відбувалося далі, майже неможливо передати словами. П’ятнадцять-двадцять пацанів з галасом, штовхаючи один одного, ломилися в магазин.

Скільки синців було поставлено на пацанячі тіла в тому тамбурі! Були й розбиті лоби, й зламані руки. Однак наступного дня все повторювалося від початку.

Увірвавшись у магазин, взявши свіжий батон та цеглину чорного, ти, хоча й з підбитим оком чи розбитою губою, однак задоволений ішов додому, дорогою з’їдаючи свій трофей – теплу шкоринку.

Я й досі не знаю, навіщо ми билися, щоб першими заскочити в магазин, адже хліба вистачало всім. Можливо, так ми, пацани, вчилися добувати кращі шматки їжі. Як би не було, я завжди згадую ці епізоди, коли йду до супермаркету за хлібом або бачу будку з написом «Хліб».

– Знаєш, чого я з міліції пішов?

– Та звідкіля ж?

– Бо стидно!

Сидимо з товаришем, розмовляємо. Загалом по ньому і не скажеш, що він працював у органах, він спокійний, розсудливий, в електроніці петрає. Аж раптом виявляється, що таки да, міліцанєр.

– Перший дзвіночок був, ще коли я в патрульно-постову потрапив. Ходили патрулем біля метро Лівобережна. А там же ж бабки торгують. Так у них була спіціяльна бабка, яка данину збирала і нам, патрулю, накривала щодня поляну. Я коли це побачив, то відразу сказав, шо не буду награбоване жерти. Мої старші товариші давай з мене ржать, мовляв, ходи голодний, а я ні в яку. Перевівся на іншу ділянку. На Русанівку. Все було ніби нічого, доки не поставили в патруль з одним «селянином» з-під Києва. Тупий, жадібний, та ще й владу обожнював.

Товариш розповідає розмірено, смакуючи кожне слово пригоди. Від цього звичайне міліцейське життя навіть набуває якоїсь значущості й загадковості.

– Зазвичай ми там наркєтів пасли. Ну і, знамо діло, шманали підозрілих. І от одного вечора йде алеєю молодий такий дрищ. Мій напарник пішов до нього, шось там кишені полапав, вертається, а той за ним біжить. Біжить і канючить, мовляв, «дядьку, віддайте запальничку». Цей мій сільпо хлопця врешті прогнав. А потім дістає з кишені запальничку, були такі, типу «Зіппо», тільки як відкриваєш, то музика грає.

Товариш замовкає, згадувати, що було далі, йому неприємно, однак він збирається з духом і продовжує:

– Посралися ми. Сильно погавкалися, ледь до бійки не дійшло. Якось дочергували. А потім прийшли в райуправління зброю здавати, а там цирк повний. Стоїть заступник начальника, ще якісь офіцери і пацан той, причому разом з мамою. Виявилося, шо він скаргу написав. Не на мене звісно, однак і мене врешті викликали на ковьор.

– Розказуй, шо бачив, – питає заступник начальника відділу. Ну я кажу, шо так і так, підходив колега, перевіряв.

– А запальничку бачив?

Глянув я йому в очі, а там прямо написано: «Кажи, шо не бачив».

– Не бачив, – кажу, – ніякої запальнички.

Вийшов я з кабінету, а там у курилці той селюк стоїть.

– Ну шо, не здав? – питає.

Так хотілося його перехрестить по дурній пиці, та стримався. А потім пішов і написав рапорт на звільнення.

– Не шкодуєш?

– За міліцією? Та ні, і так цирку в житті вистачає.

Він лежав на сходовому майданчику другого поверху і тримав у прицілі старої «мосінки» вхід у парадне.

Старий добротний двоповерховий будинок на проспекті, який ще будували полонені німці, за своє життя бачив багато, однак таке, мабуть, уперше.

Унизу, в отворі дверей, майнула тінь. Він впіймав тінь у приціл і натиснув курок. Гупнув постріл, дзеленькнула, вдарившись об стіну, гільза, той знизу захрипів і повалився в проході на тіла інших, які теж намагалися вдертися до будинку.

Він передьорнув затвор. Більше набоїв не було. Однак ті, внизу, про це не знали. Лишилася тільки граната. «Ну, значить, і мій час настав», – майнуло в голові.

Унизу знов майнула тінь. Хтось перекотився через тіла загиблих і тепер був під сходами на першому поверсі. Свиснув звідти, і в парадне закотилися ще дві тіні.

Якийсь час у парадному було так тихо, що, здавалося, тиша дзвенить.

– Здавайся, сука, – пролунало знизу. – Бо на шматки поріжемо.

Він посміхнувся і, намацавши в кишені цигарку, відкинувся до пошарпаної стіни. Клацнув запальничкою. Під’їзд на мить освітився і знову потонув у темряві. Крізь вікно навпроти вже скоро мав зайнятися новий ранок. Він затягнувся цигаркою і дістав гранату.