Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Привіт компанії, я Жорік. – Він простяг руку Дімону.

– Діма. – Потиснувши, він швидко відсмикнув долоню.

– Ви теж за розподілом?

– Ми цей, як його… – зам’ялася Анжела. – Ми раби.

– Хто?

– Раби, хто! – фиркнула Анжела.

Чоловік голосно розсміявся. Розсміявся так, аж скло у вікні затремтіло.

– А, раби. Ну я б так це не називав.

– А як це називать? Ми по тєліку чітко чули, перед полоном, шо укропам пообіцяли по клаптику землі і двоє рабів.

– Ну погодьтеся, відновлювати те, що розвалили, треба? Треба. От і будете відновлювати Донбас. Як тільки відновите, так і по домівках.

– Увесь Донбас?

– Ну у вашому випадку ось цей завод.

– А шо, потім, може, й відпустять?

– Не засолять точно.

– Ну слава Богу. – Дімон перехрестився і заплакав.

– Бач, – ласкаво штурхонула його в бік Анжела, – не такі страшні укри, як їх малюють.

– Оно чайник гарячий, попийте. – Жорік натягнув куфайку й попростував до дверей. – Ща цигарок принесу. Тікать не варто, за це розстріл на місці.

Двері за Жоріком гупнули, у вагончику застигла гнітюча тиша.

– Ти ба, не такий уже й жах у цьому рабстві, – пробелькотів Дімон, увіткнувшись обличчям у пружні Анжелині груди. – І матрас онде є, і вода. А я спочатку так злякався, шо й не передать.

– Жалко тіко, шо телевізора немає, – прошепотіла Анжела.

Жорік постукав у двері найбільшого вагончика, який стояв трохи далі від інших.

– Заходь! – пролунало зсередини.

Жорік, обтрусивши чоботи, зайшов. Посеред вагончика стояв стіл, за яким сидів сивий небритий укроп з блакитними очима.

– То шо, як вони? – підвів він очі від паперів.

– Думаю, повірили.

– Це добре, – посміхнувся блакитноокий.

Він встав з-за столу, потягся, розрівняв спину. Дістав з кишені мобілку і набрав номер.

– Альо, інформаційна агенція «Росія сєгодня»? У мене повідомлення для Дмитра Костянтиновича Кисельова. – Вояк міряв вагончик кроками з кутка в куток. – Запишіть дослівно, це важливо. Отже. Діма, плацдарм для зйомок сюжету «Раби на укровських плантаціях» готовий. Можеш висилати групу. Оплата як завжди.

Блакитноокий дав відбій і глянув на Жоріка.

– Бачиш, як важко працювати в сучасному медійному світі?

– Бачу, – зареготав той. – А чого б тим «рабам» правду не сказати?

– А нашо? Ще бовкнуть кому, як, не дай бо’, втечуть. А так – благодать.

Блакитноокий розстібнув форму, з-під якої проглянула майка з написом «Народжений у СРСР». Насвистуючи гімн Новоросії, він відкрив пляшку горілки і налив собі й Жоріку.

– Ну? За рабовласників!

Чоловіки чокнулися і випили до дна.

Є у мене товариш. Назвемо його, щоб не палить по повній, наприклад, Коля. На перший погляд, звичайна людина, однак лише сядьте з ним випить і зрозумієте, що опинилися в компанії не просто незаурядної, а унікальної людини.

Річ у тім, що в процесі поглинання алкоголю Колян ніби перероджується в представників різних регіонів нашої багатостраждальної країни. А отже, той, хто сідає з ним пити, потрапляє в якийсь міфічно-етнічний простір і від келиха до келиха мандрує, спілкуючись державною з різними місцевими Колянами.

Оскільки сам Колян з центральної України, то на початку вечора над столом плине вишукана і неперевершена полтавська вимова. Перші тости Коляна завжди високохудожні.

– Давайте, друзі, піднімемо та й перехилимо цю повну, як наш Дніпро, чарчину за всіх славних синів нашої неосяжної країни.

Далі, десь після третьої-четвертої, за столом з’являється Колян-харків’янин. Це такий собі метикуватий ДАІшник, який вважає, що тост має бути коротким, як наказ або постріл, крякає після кожної випитої чарки і голосно хрумтить огірком. Фінал поневірянь Миколиної душі Харківщиною завжди один.

– Ну будьмо!

Далі, коли більшість компанії вже не може продовжувати, Колина душа вторгається на Донбас. Тут тости здебільшого поступаються місцем історіям за жисть та з’ясуванню питань штибу: «Ти мене поважаєш?» Пряму мову неможливо навести, бо це швидше набір усяких приплямкувань, мичання, ричання і насвистування «Вишел в стєпь донецкую…».

Далі, коли «дві пляшки це багато, а три – замало», настає момент просвітлєнія, і за столом з’являється іронічний і дотепний Коля-одесит. Щоправда, через те, що його сприйняття часу не збігається з іншими і він виглядає дещо загальмованим, усю його іронію та дотепи, окрім нього, ніхто не сприймає.

– Дошло? Дошло, ти, жирафа п’яна?! – допитується у співпляшника Коля. – От за це й пропоную дьорнуть!