Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Смерть ворогам, – пробурмотіла Маня, зриваючи листок евкаліпта.

Під ранок усе майже стихло.

Степан з Ігорем, які всю ніч провели на позиції за ескалатором, отримали кількахвилинну, а може, й кількагодинну, хто його знає, передишку.

Ігор, прикриваючи цигарку долонею, закурив і ліг на бік, споглядаючи летовище, яке починало проявлятися в ранковому мареві.

– Знаєш, Стьоп, а я ж був на відкритті цього самого терміналу. Правда-правда. Я ж до війни в газеті працював. Фотографом. По всій країні катався. Та шо країні, й по світу.

– А тепер з фотографа в снайпери, значить? Не кисло.

– Сам у шоці, – посміхнувся Ігор. – Народу тоді було на відкритті, шо тобі сказать. Не термінал був, а ляля. Хто б міг подумати, шо пару років, і все.

– Та, може, ще відновлять?

– Навряд. Легше знести, шо тут відновлювать?

– Да, відновлювать не особо є шо. Слухай, я он тобі девіз придумав. «Роблю з людей котлети, а до війни портрети», – тихо засміявся Степан.

– А ти, рифмопльот, ким до війни був?

– Копірайтером.

– Тоді ясно.

– Шо тобі ясно? – знов засміявся Степан.

– Чого весь час перлами сиплеш.

– Тренуюся, шоб кваліфікацію не втратити, війна ж не вічна.

– І то правда.

– А я оце… – Степан здригнувся від пориву холодного осіннього вітру, що увірвався до терміналу. – Все життя ненавидів літати.

– Боявся?

– Та називай як хочеш, а тільки востаннє літав ще малим у Союзі. З батьками. А сам так і не наважився.

– Ну, Стьоп, ти попав. – Ігор загасив недопалок і підсунувся ближче до товариша. – Як війна закінчиться, я особисто куплю нам квитки і полетимо на море.

– Це куди?

– Ну куди, у Крим! Куди ж ще!

– Так там же ж кацапи?

– Чи ти глухий, копірайтер, кажу ж, після війни. Коли все, що відібрали в нас, повернемо.

– А… Добре. Та я думаю, шо після війни я вже літати не боятимуся.

– І це правильно, брате. – Ігор ляснув товариша по плечу. – Бо ж некрасіво буде, такий легінь, і боїться літать!

– Ги-ги.

– Тим більше, ти ж знаєш, як нас називають на гражданці?

– Та знаю. Кіборгами.

– Правильно, а кіборги вони ж нічого не бояться. Зараз шось перекусимо і насипем таварісчам-наваросам!

– Чоловіче, візьміть велосипед, – кинувся до Віті якийсь хлопчина. – Територія Межгір’я чимала, ноги стопчете.

Вітя на мить закляк. «Спалився, – майнуло в голові, і одразу ж: – От сука гример, стільки грошей взяв, а роботи не зробив». Однак хлопчина нічим не виказав, що впізнав Вітю.

– Беріть, оренда не дорога, зате ж будете як король!

– Ш…с…п… Шспасіба, нінада, – видавив з себе Вітя і, віддавши квиток на контролі, перетнув межу власного подвір’я.

– Корольом будеш? Та був я вже корольом, – белькотів він собі під носа. – І ось маєш!

До хонки Вітя зайти не наважився, побоявся, що не витримає серце, тож пішов до бані. Там, у бесідці, стояв магнітофон і грала музика. А поруч на стільці сиділа якась пані.

– Підходьте, чоловіче, просю. – Жінка піднялася назустріч Віктору. – Ця бесідка унікальна. Побудована в дуже правильному місті. Тут просто в космос б’є енергетичний стовп, якій лікує й омолоджує. Паралельно за окремі гроші зніму з вас порчу або наговір.

– Шспасіба, нінада, – відступив Вітя.

«А таки в правильному місці я біля бані „бесідку-мінєтку“ побудував. Енергетичний стовп! А то ще й думаю, чого там завжди так гарно було», – розмірковував він, спускаючись до моря. Ось і озеро, куди він закинув до десятка видів сомів. Дещо подохло одразу, однак деякі «кабани» вижили. Ось і виміст, з якого він інколи ловив, ось і красівий двоповерховий будиночок-туалет, щоб, як припече, не тягти дупу вгору до хонки.

У якийсь момент Вітя не повірив очам. У вікні туалету красувалася вивіска «Кафе». Він підійшов і смикнув ручку. Зачинено.

– Не працює, чоловіче, – почувся голос ззаду.

Перед Вітею стояв якийсь чоловік із купою ключів.

– Збанкрутувало кафе. Перестали ходить, як дізналися, шо це сральник. А хочете, я вам пенькі покажу? Вони зараз закриті, однак за окрему плату можу організувати.

Вітя зам’явся. З одного боку, не хотілося привертати до себе увагу, а з іншого – кортіло подивитися, як там улюблене ліжко у вулику.

– А рублями російськими візьмете, – тихо пробубонів Вітя.

– Рублями? Ворожими? – Чоловік роззирнувся навколо. – Та чого ж, можна й рублями. Тільки для іноземців дорожче.

Вітя сунув поводиреві гроші, й вони пішли до пеньків. Вуликів майже не залишилося, однак вулик-ліжко був на місці. Дивовижна конструкція дозволяла людині лежати майже всередині вулика, а навколо були бджоли.