Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Сергій втиснувся в стіну колодязя, поруч з ним важко сопів Євген. Угорі бабахнуло, спочатку майже поруч, а потім ще кілька разів трохи далі.

– Я навіть уявити не міг, наскільки люблю теплотраси, – посміхнувся сам собі Сергій.

Коли він перший раз потрапив на фронт, їх одразу розмістили в селі. Саме там він уперше побачив, що всі ляди колекторів зсунуті вбік, а всі двері до хазяйських погребів відчинені або й зняти із петель.

– Одразу видно необстріляного, – сказав тоді хтось, проходячи повз Сергія, що розглядав вхід до льоху. – То все згодиться, як почнуть «градом» крити.

З того часу минуло неначе ціле життя. Сергій навчився відрізняти за звуком будь-яку зброю і напрямок пострілу. Він потрапляв під обстріл і мінометів, і «градів», і арти.

На війні швидко до всього звикаєш. Засинаєш під гупання вибухів, їси, втиснувшись у стіну окопу при обстрілі. З часом навіть ловиш себе на тому, а чи не сильно розслабився, чи не притлумилося відчуття небезпеки.

Угорі ніби стихло. Чоловіки, які ледь втиснулися в колодязь теплотраси, почали повільно розгинати руки-ноги і вилазити нагору.

– Хто так будує? – посміхнувся Євген. – Двоє чуваків ледве в одну яму влізли.

– І не кажи! – посміхнувся й собі Сергій, вилізаючи нагору.

Обтрусилися, роздивилися. Ніби все навколо ціле. Найближче прилетіло зліва в поле і балку, де не було будинків.

– Мирон, Савка цілі, – передав по рації Євген.

– Прийняв, – огризнулася рація.

– Знаєш, а у мене було приключєніє, коли на ротації вдома був. – Сергій обтрусив штани і глянув на Євгена. – У нас на вулиці шось ремонтували в колекторі. Я якраз додому йшов, а пацанва гуляла поруч і кинула шутіху.

– І шо?

– Я рефлекторно сіпнувся до колектора. Це ж мить буквально. От би був номер, якби на голову ремонтнику стрибнув.

– Так, могли в чувака бути повні штани вражень.

– Ладно, пішли ближче до хат. Нічого тут біля поля отиратися.

На село опустився вечір. Бахало й далі, однак правіше, ближче до дороги.

– А я за три місяці ще додому так і не попав, – зітхнув Євген.

Богдан з Романом сиділи один навпроти одного і мовчали. Відкоркована пляшка була майже повна.

– То ти не передумав? – нарешті промовив Богдан.

– Ну я ж не дівчинка п’ятнадцятирічна, шоб рішення щодня мінять? Післязавтра відправка.

Чоловіки вдарили чарками й випили. Знов на деякий час запала мовчанка.

– А Таня знає? – озвався нарешті Богдан.

– Ще ні. Сьогодні скажу. І їй, і дітям.

– Може б, почекав трохи? Ну хоч до весни.

– А шо, думаєш, до весни розсосеться? Навряд. Я й так довго чекав, думав, упораються й без таких, як я, артилеристів.

Роман налив обом ще по п’ятдесят.

– Давай оце потроху й буде! – Він закрутив пляшку і поставив її під стола. – Усе буде добре, братику. Це як і на Майдані було: у телевізор дивитися страшно, а на місці – `a la guerre comme `a la guerre.

Чоловіки знов вдарили чарками й випили.

– І все ж я не розумію, Романе. Троє діток. Не дай бо’, шо?

– Навіть думати так не смій, Богдане. Якщо так думати, то йти не можна. Я йду не на забій! Йду, бо маю розуміти, що відбувається. Там, а головне – тут! Я не маю більше віри владі. Подивися, біля кабаків запаркуватися ніде. Усі гуляють, святкують. Усі спокійні: податківці, судді, прокурори. Усі, як раніше, стрижуть капусту. Я не можу жити в такій країні.

– А якщо іншої не буде?

– Буде, брате. Неодмінно буде.

– Та я вірю, що буде. Але страшно, що багато гарних людей до цього часу не доживе.

– Страшно не вмерти, страшно жити як підсвинок, ховаючись під боком у мамки, смокчучи цицьку, і вдавати, що все супер, тоді як колій уже ножа гострить.

Чоловіки замовкли. Кожен думав про своє.

– Добре, йди. Може, скоро й я прийду.

– Війна – це не та річ, що треба йти, бо хтось пішов. Це не мотивація, – тихо, немов до себе, промовив Роман.

– Ти правий. Та якою саме ми лишимо країну нашим дітям, зараз на нашій совісті.

Вадік втиснувся у вагон метро і почав свою улюбену гру – змінювати світ навколо себе. Для цього йому треба було зовсім не багато, лише навушники і плеєр у телефоні.

Вадік знав, що досить лише перемішати улюблені пісні – й натовп у вагоні почне змінюватися разом з музикою, яка гратиме в певний момент.

«Холодно», – виводив Вакарчук, і разом з ним увесь вагон ховав підборіддя в шалики.

«Я їду любити. Тебе, моя Афродіта, я твій Ів Кусто», – тягнув Тополя, і чоловічі обличчя сусідів по вагону ставали якимись мудрими і задумливими.