Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Одні кажуть, шо це наші думки повертають їх у снах. Інші твердять, шо нагадують вони нам так про себе.

– А ти сама як думаєш? – Сергій повернувся до баби і зазирнув їй в очі.

– Я? – Від несподіванки вона аж заклякла. – Я не знаю.

Малий почухав кінчиком олівця лоба і сумно видихнув.

– А мені дід часто сниться.

– Мій дід? – Баба остаточно відклала шиття.

Малий посміхнувся.

– Хіба він тобі дід? Тобі він чоловік. Це мені дід. – Обличчя Сергія знову посерйознішало. – Був дідом.

– Ходи-но сюди. – Баба посадила Сергія на коліна. – Ти навіть думати так не смій. Шо значить був? Він і є твоїм дідом. І завжди буде. Просто тепер він в іншому місці.

– У Бога?

– Хотілося б вірити, шо у нього.

Сергій мовчав. Баба притисла онука до себе і гладила його білого чуба.

– А я думаю, – подав нарешті голос онук, – мертві сняться, коли вони хочуть нас побачити. Сидять вони там у Бога. Щось там роблять, балакають між собою. А як скучили за своїми рідними, так і просяться до них у сни. Коли Бог їх пускає, вони підуть, поговорять, побачаться, і їм уже не так самотньо, а тоді знову назад до Бога.

– Значить, дід за тобою скучає.

– Так і я ж за ним теж.

– Знаю, дитино, знаю. – Баба ще сильніше притисла онука до себе. – А шо ти там малював? Діда?

– Діда.

– І який він?

– Він мій.

– Ну шо, ніби тихо? – Степан прочинив підвальні двері і висунув голову на сходи.

– Мовчать, – подав голос Єгор.

– Може, пішли нагору кисню ковтнем?

Степан сіпнув двері, розчищаючи прохід від битого скла, штукатурки та шматків арматури.

– Та можна.

Степан так і не кинув батьківську хату. Просторий дім з верандою, гараж із підвалом – усе це він зводив разом з батьком на місці старої розвалюхи, у якій, до речі, Степан і народився. Тоді, коли тутешнім степом вперше рознісся Степанів крик, теж була війна. Правда, лінія фронту вже відкотилася далі на захід, однак ознаки боїв – збиті дахи, винесені мости та знищена техніка, залишилися. Звісно, цього Степан не пам’ятав. Про це розповідав батько набагато пізніше, уже коли вони зводили нову хату.

Вечорами всі будівельники, а це фактично сусіди по вулиці, сідали на подвір’ї за широкий, збитий з дощок стіл, вечеряли і згадували війну. Степан, який уже був у віці, коли йому можна було довірити підносити цеглу чи слідкувати, щоб не застиг розчин, теж сідав з чоловіками за стіл, лупив товчену картоплю і слухав.

«Як же ж давно це було», – майнуло в Степановій голові, коли він продирався нагору з підвалу. Від гаража, під яким був підвал, не лишилося майже нічого. Так, купа цегли, рештки шиферу та один кут з частиною тильної стіни. Чим саме влучило, Степан так і не розібрав, та й чи не однаково. Гупнуло тоді дуже сильно. І саме тоді, розгрібши биту цеглу, Степан перебрався з хати в підвал. Щільніше поставивши консервацію та згрібши в загородку нехитрий врожай, він збив тапчан і зробив буржуйку зі старого газового балона. Тоді ж і забрав сусіда Єгора, який під час чергового обстрілу лишився взагалі без хати.

– Гуртом і батька легше бити, – сміявся Єгор, переносячи до Степанового льоху своє нехитре майно.

Кілька разів до підвалу приходили зенітники, які стояли за селом.

– Ну що ж ви тут, як миші, сидите й смерті чекаєте, – бідкався молодий старлей, викладаючи на стіл гуманітарку: хліб, тушонку та цигарки.

– Нічого, синку. Ти за нас, старих бобирів, не переживай, – відповідав Степан. – Не нажили ні дружин, ні дітей, ні онуків, то нема чого й за життя чіплятися.

Степан з Єгором вилізли з підвалу і на мить завмерли. Навколо була ніч, морозне повітря неначе аж дзвеніло від тиші. Над чоловіками розкинулися мільярди зірок, а вони напівзігнуті, неначе викинуті на берег риби, ковтали цей мороз та цю тишу і, як завджи буває з рибами, ніяк не могли призвичаїтися до нового середовища.

– Ти віриш, що це кінець? Що вже не стрілятимуть? – прошепотів Єгор.

– Звісно, ні. – Степан сів на цегляну купу і задер голову до неба. – Я просто насолоджуюсь моментом. Кури, Єгорка, доки тихо.

Раніше Іван дуже боявся нічних дзвінків. Якщо хтось дзвонив серед ночі, значить, сталося щось страшне і хтось не міг чекати до ранку. Ті дзвінки Іван міг перерахувати на пальцях. Так було і коли помирали дід та батько. Так було, коли загинув брат.

Кілька разів люди помилялися номером. І в ті секунди очікування біди, доки Іван спросоння випадав з ліжка і хапав телефон, здавалося, серце вискочить з грудей.