Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

Оправданi довiрою руки,
Осудженi невiрою у руку,
Ми мовчимо, iз наших уст - нi звуку.
Усi слова вкладаєм у рядки
Вiршованi - годуємо розпуку.
У тебе їсти просять ще ляльки.
Мої солдатики - штурмовики
Погинули в оточеннi розлуки.
Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi,
Але слова безсилi й невимовнi.
Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi.
А що в душi?… Душа душi не чує,
Душа бездушна вдома не ночує.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.

Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Любов пообiцяла й не прийшла,
Лише пройшлась, як по душi пила,
Пiдкресливши, що почуття
контрастнi.
Навпроти серця ружа розцвiла.
I бедрики її обсiли рясно.
На серцi холодно, рипуче, ясно.
Як у мороз. Замiсть снiгiв зола.
Ми чесно так любов’ю подiлились,
Та все одно вона у нас просилась,
Адже любов одна i недiлима.
Немов хреста несу, немов провину
Несу свою любовi половину.
Етюднiсть почуттiв… Та Бог iз ними.

Етюднiсть почуттiв… Та Бог iз ними.
Усi вони холоднi, наче снiг.
Приречено чiпляються до нiг,
А на душi вiдлига нестерпима.
Душа на серцi вiдзначає днi
Зарубками. Душа немає стриму.
Ввижається мороз їй за дверима.
Їй холодно згоряти на вогнi.
Життя життям,
а гра зосталась грою.
Я розминувсь у почуттях з сестрою.
Ми не зiйшлися болем i очима.
Немає ради. I сестри нема.
Великим хресним ходом йде зима.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
Нема. Вже стiльки лiт,
вже стiльки зим.
В нiчному небi лиш риплять вози
Туди, де ми зосталися малими.
I впертий козерiг, i терези
Мiнливi на возах старих незримих.
Обiч возiв лiтають херувими,
А їздовi цiлують образи.
Я так нещадно нинi зубожiв.
Для всiх чужий, для мене всi чужi,
Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний.
А так, як не буває, не буває.
Моя сестра зимової спiває.
А я молюсь. А бiль…
Мiй бiль прекрасний.

А я молюсь. А бiль…
Мiй бiль прекрасний.
Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв.
У болю голки срiбнi й золотi.
То враз спалахують, то тихо гаснуть.
А я молюсь. Мої слова простi.
Моя молитва щира i безгласна.
I бiль мiй спiвтворець,
мiй спiвучасник.
Мiй поводир, i всiх твоїх братiв.
Прости. Твiй раб колючий i невдячний.
Йому без тебе темно, зимно, лячно,
Йому без тебе тяжко довелося…
Молюсь печальнiшiй iз берегинь
I туфельцi з маленької ноги,
Молюсь снiгам i синьому волоссю.

Молюсь снiгам i синьому волоссю.
Охрип дверей вiдчинених орган.
Я стережу вiкна слiпий екран.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Елегiю розлуки i кохань
Синиця в дзьобику щораз приносить.
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.
Рабовi сниться кара i тиран.
Алогiї - тонесенькi свiчки,
Оправданi довiрою руки.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Етюднiсть почуттiв… Та Бог iз ними.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
А я молюсь. А бiль…
Мiй бiль прекрасний.

день поїхав до моря
я з торбою через плече
ходжу жебракувати
до найвродливiших жiнок
випрошую у них засмагу тiл
на позолоту купола
найголоснiшої дзвiницi
i найщедрiшi тi жiнки
котрi переконанi
що я проп’ю їхню офiру
у найближчiй корчмi
не берусь судити
це чеснота їхня чи порок
але без сумнiву це їх прикрашає
у твоїх же очах бачу себе
завжди тверезим як
простягнута i порожня долоня

я б теж пiшов збирати колоски
ще мiг би кошиком ловити рибу
або ж навчився б називати днi
бо красти вмiю змалку та не краду
але найбiльше я не люблю просити
дiлився я думками зi своїм колегою
жебраком
котрого нiхто не вмiв
так розсмiшити як я
до речi ще б я мiг розказувати анекдоти
на радiо або зi сцени
i тiльки ти б менi повiрила

найбiльше менi щастить у четвер
коли я сиджу пiд яблунею
нi в який iнший день
нi пiд яким iншим деревом
менi так не щастить
коли жiнки бачать мене в четвер
пiд яблунею
серце їхнє м’якне а перса твердiють
щедрiсть їхня вiдверта як грiх
воiстину лiва їхня рука
не вiдає що дiє права
i я вмiю цим користатися
нiколи не прошу у чоловiкiв
бо всi чоловiки такi ж самi жебраки
як i я
жертвує завжди жiнка i тiльки жiнка
i я приймаю цi пожертвування
та коли ти мене спитала
тобi лишити хустку я вiдмовився
бо хотiв щоб ти лишила а не питала
ще нiколи я не був так
далеко вiд яблунi i четверга