Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

у новорiчну нiч
жебрак здалеку трохи нагадує
дiда мороза
особливо якщо вiн завчасу
вiдростив бороду
а втiм я не голився з iншої причини
i дiвчинi про це вiдомо
ми новий рiк стрiчали вдвох
печальний я i вбогий карлос кастанеда
якого дiвчина до мене привела за руку
i я i вiн банальнi поряд з нею
як українське сало поряд з ананасом
нехай менi дарують патрiоти сала
нехай менi простить вона
я заїкався про любов а кастанеда
торочив щось про некеровану нiким
(мою ж звичайно) дурiсть
та навiть роздiливши його рацiю
я продовжую вiрити у дiда мороза
хоч вiн до мене й не прийде
надранок карлос поцiкавився
пробач чому ти називаєш її дiдом
я вiдповiв ти дивишся але
не вмiєш бачити
ти помиляєшся
нi лиш обманююсь спокiйно виправляю
кастанеду до речi з новим роком

я стояв у черзi до неї за словом
власне я стояв збоку вiд натовпу
що її оточував i вигадував для себе
пiльги якi без перешкод дозволили б
отримати таке жаданне i цiлюще
для мене слово позаяк статус жебрака
нi цих анi жодних iнших пiльг
не передбачав
зрештою я їх i не потребував
а вигадував лише для того
аби прискорити час
не маючи нiчого я мав усе
все окрiм її слова
яке ще ранiше випрошував у неї
за яке уже заплатив цiну
бiльше за яку важить лише життя
я стояв наче перед зачиненими
дверима аптеки в якiй сподiвався
знайти лiки i смиренно чекав
замислившись над рiзницею мiж
милосердям i милостинею
повз мене проходила жiнка
я за звичкою простягнув руку
спинившись вона плюнула менi у вiчi
ти вiльний мовила на прощання
витершись я озирнувся довкола
хiба не вчив мене батько
не вiр словам
особливо коли вони належать жiнцi
бiльше того
не вiр власним очам
особливо коли вони дивляться на жiнку
я поправив на плечi торбу
i неквапно рушив геть
що жебраковi робити на мiтингу

усе на свiтi умовне
окрiм болю
але й бiль вiдносний
а отже вiдсутнiсть болю
це також бiль
котрого ми не чуємо
все що ми не чуємо бiль
i все що не бiль
якщо ми його не чуємо
також бiль
лише вмiння чути дозволяє бачити
а втiм не кожен хто бачить чує
але кожен хто чує бачить
однак можна чути i бачити
та не розумiти
тiльки тому хто розумiє завжди болить
проте розумiння не є причиною болю
а лише наслiдком провiдником
розумiння тому так важко дається
що йому протистоїть
iнстинкт самозбереження
зрештою нiщо в цьому свiтi не вiчне
все минає
а жебраки лишаються

звiвши суть до символу
вручаєш менi двi макiвки
вбереженi тобою
вiд посягань наркоманiв
i пронесенi через кордони мiлiцiї
щоб впорскнути у мої набухлi вени
мiнiмальну дозу сподiвання
котра пiзнiше мусить вихлюпнутися
очима
очi тi будуть рiзного кольору
i дивлячись на одне бачитимуть рiзне
та це нiяк не буде зв’язане з їхнiм
кольором
а тiльки з прихованим виразом
все приховане врештi-решт стає
явним
рiзниця лише в тому
яке зернятко було
загорнуте у землю
ти вiдцвiла менi пилком жадання
не торкнувшись уст
лиш пелюстками обсмалила вiї
невладний над собою
тримаю у руцi два скiпетри
шкодуючи що нiколи вони
не слугуватимуть тарахкальцями
на забаву нашим дiтям
яких я зрiкся а ти не пам’ятаєш
пiд мертвим серцем макiвки
що так нестерпно їй
болить

флакон з бурштинового скла
iз срiбним переливом
мав форму квiтки
що цвiте у джунглях
або деiнде не у нас
вбирає аромат екзотики
тут мешкав джин
але помер
вiд трьох твоїх вiдвертих небажань
якi довiльно сам собi тлумачив
вiд твого iменi
той джин помер
вiд трьох своїх бажань
що загадав але не виконав
i залишив менi у спадок
своє житло
i всi твої здiйсненнi небажання

палає свiчка
чорнiє профiль
i страшно трохи
либонь з незвички
горить iзнизу
тремтить рука
грайливе лезо язичка
ув очi лиже
сльозиться око
ув оцi трiска
на самiм днi глибоко
свiча горить iз трiском
горить мов церква
неначе ризи
але не зверху
горить а знизу

помолись Богу Всевишньому
пiд дахом якого мешкаємо
опiкою якого живемо
з дозволу якого мучимося
зацiлованi спокусами
задобренi лукавим
мучимося
вiд власної недосконалостi
та гординi великої
страждаємо
за грiхи свої i ближнiх своїх
каємось
перед Богом Всемилостивим
на все Його воля
а воля Його
залежить вiд нас
покличмо Його iм’я