Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

27.11.93р.

Прибивсь до хати кущ шипшини: навчи мене читати лiтери, якими пишуть про кохання. Якби ж я сам умiв читати. Нехай кепкує з нас снiгур. Навчи мене тих нiжних слiв, якi передають кохання. Якби ж я сам їх знав. Хай зневажає нас синиця. Тому i ти, як я, колючий, ти все ховаєш у собi. Я сам ховаюсь у собi, бо тiльки й навчений не знати. Але ж ми народились, щоб кохати… I мучитись. Чому ж нам заздрить горобець? Улiтку я б тебе любив, а взимку покатав би на санчатах. Прийди до мене восени - i я зiзнаюся у вбивствi старих речей, котрi ще не були старими, але були. Потрiбне тiльки те, чого нема, а все, що є, то достеменно зайве. Поклич менi весну, вона найближча до лiкарнi. Я знову сам на всi чотири пори року. Порожнi за собою волочу санчата.

28.11.93р.

Я передумав. Що я передумав? А передумав, та й усе! Я вiзуально визначив свою вину, i цього виявилося досить. Я рiс без батька. Зате мене частенько били. Я ще не знав за що, але здогадувавсь, навiщо. Я швидше рiс, анiж штани, а з кирзових чобiт вилазив лиш на лiто. Я вже тодi любив жiнок i жив таємним здогадом про тебе. Мене дорослi не любили за те, що я вiд них навчався лаятись i красти i забував казати дякую. Я народився здiбним, тому б пiшов далеко. Та не судилося, бо тiльки бути вмiв недобрим, а вимагалося - лихим. Отут я й програвав. Мене цiкавили жiнки i не цiкавили дiвчатка. Ще будучи малим, я був уже дорослим. I дуже рано кинув пити, здається, в той же рiк, що i пiшов до школи. Чи я любив людей? Окремих я боявся, окремих сам лякав. Я мав вiдразу до роботи. I працював багато i сумлiнно. Либонь, за себе i за батька, якого не взяли чорти. Я був малим, а що я з того мав, що мали iншi дiти? Я мав вигадливiсть i дозволяв усе, окрiм думок про тебе. Я рiс усiм на зло, та не на прикрiсть. Я рiс самотнiм. I зараз зовсiм не шкодую, що був тодi не тихою дитиною, а всюдисущим байстрюком. Шкодую тiльки маму. Та не показую.

29.11.93р.

Менi бракує вiри у безглуздя. Чому ж тодi я вiрю не руцi, а ручцi для письма? Оце питання прийшло до мене серед ночi. Вставай, iди шукати логiку, оту зануду, пуританку. Насправдi ж логiка розпусна. Один знайомий молодий поет зiтхав: чому мiй дiд не негр? Дидактика в поєднаннi з риторикою вiдчутно виграє. Нi, не буває нещасливого кохання, бувають лиш нещаснi люди. Закоханiсть - як протяги. Я не поет. Поет собi такого не дозволить. I де та клята логiка? Людина вперта i лiнива. Найбiльший нiмець - шлунок, котрий її примусив до роботи. Однак, можливо, це був Енгельс. Обридли символи, якi, немов коти, усюди, де не ступиш. Люблю конкретнiсть, якщо не йдеться про жiнок i аромати. Диктатор також був малим. За що його любила мати? «Найбiльше яблуко - кавун. Найглибшi черевики - чоботи «,- заповiдав натуралiст Мiчурiн…А я їй вiрив. Як у святе письмо. Кохати можна й двi хвилини. Це буде правдою. Та правда - для одного. Найпопулярнiша iз правд. Однак не iгноруймо логiку, яка, до речi, так i не знайшлась. Цiлую осiнь у чоло. А може, то вона мене цiлує. Ти знов не голений! Таки вона. Але чомусь в щоку. Прости, я мав поганий настрiй. Це своєрiдний траур. Ти в цьому траурi нещасний. Нещаснi всi, але не всi це вiдчувають. Щасливий тiльки Бог. Щасливий, дивлячись на нас?! I вiн також не вiрить в Осiнь. Найпершими мене зреклися птахи. А нинi ти зрiкаєшся мене. Нi, я минаю… Вона пiшла за нею вслiд. Цю осiнь звали iменем дощу i голосом печалi. Минає все…

30.11.93 р.

21.09.93р.

Осiнь вивертає кишенi, розводить руками. Я посилав її за щастям. Вона ж прикотила менi кавуна, а замiсть свiтла принесла сiрники i тепер палить листя. Так палять листи. Цiлую пантофлi iнквiзиторовi. Прошу дозволу власноруч черкнути сiрником. За думкою про кавунового родича прийде жебрак на милицях. Протягне до вогню руки. Лiву вниз долонею (погрiти), а праву долонею догори (за милостинею). Наштовхнеться на мою порожню руку. Знiяковiло потисне. А зазирнувши менi у вiчi, вiдчує себе багатiєм. «Давай допоможу»,- розчулено шморгне носом. Роздмухує пiдi мною вогонь. Поруч надуває щоки вiтер. А я думаю про дощ так, як думав про осiнь, коли посилав її до Тебе.

21.09.93р.

Так б’ється дзеркало. Так перестає битися серце. Так рветься тiло пiд ножем. Так боляче… Дiстаю з конверта потяту свiтлину. Одну скалку загнав пiд нiготь, друга розтяла вени, третя вразила око, четверта черкнула по горлi, п’ята вхромилася в серце. На кожнiй скалцi - Ти. На однiй Ти - Олена, на другiй Ти - Джульєта, на третiй Ти - Серафiта, на четвертiй Ти - Lady Rain, на п’ятiй Ти - Нiхто. З мозаїки болю викладу щось цiле i назву його вдячнiстю. Не спитаю в дочки, чи тремтiла у неї рука. Не питатиму сестру, чи болiло їй… Впаду на колiна: прости! Прошу в усiх твоїх iмен. Простiть менi бажання бути ввiчливим i надiслати Вам себе у скринi. З п’яти шматкiв склади моє iм’я. Прости, бо вже ослiп вiд свiтла соняха й свiтлини.