Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

Молюсь снiгам i синьому волоссю,
Її стареньким туфелькам молюсь.
Крихкi вуста молитвою палю.
Ревнивiше молюся, анiж досi.
Молитви б’ються, наче з кришталю,
Молитви тануть, як пiд сонцем роси.
Раб прославляє, але бiльше просить
Велику Повелительку свою.
Немов жебрак голодний просить хлiба,
Випрошує у неї свiтла з нiмба.
Але гiркий дiставсь йому талан.
Йому ввижаються похмурi лики,
Вiн сам малий, а свiт такий великий.
Охрип дверей вiдчинених орган.

Охрип дверей вiдчинених орган,
Та зачинити дверi не наважусь.
Стара ворожка, мабуть, правду каже:
Немає вiд кохання замовлянь.
Холодний комин видихає сажу,
Холодний вiд самотнiх зимувань.
А я холодний вiд його повчань,
Що час навчить, що час менi покаже.
Покаже - так, а чи навчить -
не знаю,
Бо й вiн в усiх годинниках конає,
А заєць б’є над ним у барабан.
Укотре стеля падає i стiни,
I з лезами до горла лiзуть тiнi…
Я стережу вiкна слiпий екран.

Я стережу вiкна слiпий екран,
Забувши пiвникiв лiпити з глини.
Усi мої непрощенi провини
Вiкно затягують, немов туман.
Повiльно дуже, але певно гину.
Волосяний спiвав менi аркан:
«Бажаєш стати вiльним -
спробуй стань…»
Нi крикнути, анi ковтнути слину.
А мав же час!… I я б таки ще встиг
На покаянне спромогтись: прости!…
Перед очима закружляли оси.
Одна лиш мить - задушений помру.
Уся моя надiя на сестру.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.

Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Десь забарилася моя сестра.
Холодна й темна надворi пора,
I пес старий у вiдчаї голосить.
Той пес дурний, його замучив страх,
Вiн од думок ховається у льосi.
Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.
Довкола хати бродить, як мара.
I проклятущому отому псовi
У тон пiдспiвують банькатi сови,
А вiтер волоцюга й уркаган
Прогулюється по даховi, ходить,
Сентиментальним голосом виводить
Елегiю розлуки i кохань.

Елегiю розлуки i кохань
Народжує тривка печаль поета.
Вiн, як заблукана мiж зiр планета,
Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.
Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан -
Сьогоднi вмер перед її портретом.
Нехай пересихає рiчка Лета,
Якщо нема надiї в сподiвань.
I знов живе, i знову помирає.
Рятує сам себе i сам себе карає.
Складає вiршi у нерiвнi стоси.
Йому червону ягiдку калини,
Немов надiї рятiвну жарину,
Синиця в дзьобику щораз приносить.

Синиця в дзьобику щораз приносить
Менi вiд зайця крихту пирога
I давню чутку: всiм, хто у бiгах
Амнiстiю, можливо, оголосять.
Я кров’ю вишиваю на снiгах,
А не втiкаю, як це вам здалося,
Хоча мiй слiд заплутаний i босий.
Я просто йду, допоки на ногах.
А щоб не впасти, думаю про Неї,
Як думають про сенс чи про iдею.
Дощем i сонцем пахнуть її коси.
У небi свiтиться її iм’я.
Довкола тиша. Тiльки чути, як
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

Траву пiд снiгом сонний заєць косить,
Мене не бачить посеред трави.
Я в нiй ховався й сам себе ловив.
Та заєць не збагне оцих вiдносин.
Ще три стебла косi до голови,
Та я не закричу: «Спинися, досить!…»
Коса замовкла. Заєць глянув скоса:
«Це ще не все. Помучся, поживи».
Смiється тихо надi мною заєць,
Вiн бо, старий i мудрий, певно знає,
Що все мiраж, химера, все обман,
Все вигадки. I наша з зайцем гра…
Навколiшки стає покiрний раб.
Рабовi сниться кара i тиран.

Рабовi сниться кара i тиран,
Маркiз де Сад i Мазох йому сниться.
У небi журавель, в руцi синиця,
На небесах Великий Вiчний Пан.
Рабовi все одно, все без рiзницi.
I тисяча зачинених питань.
До нього не вертає бумеранг,
До нього усмiхається рушниця.
У рабствi вiн знайшов для себе волю,
А за полегшенням звертавсь до болю,
Найлегший хлiб у нього -
хлiб тяжкий.
Вiн брат найбiльшої з усiх царицi.
Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця
Алогiї - тонесенькi свiчки.

Алогiї - тонесенькi свiчки.
Очей печальних золотi свiчада.
Самотнiм повертаюсь з листопаду,
Без тебе повертаюсь навпрошки.
Ти там, ти десь зосталася позаду,
Ти десь попереду на всi вiки.
З голiв упали й котяться вiнки…
Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду,
I я не знаю, де той сад зимує.
Iм’я твоє не вимовляю всує,
Але з тобою всi мої думки,
Бо ти кiнець i ти менi початок.
Мої слова, яких не оправдати,
Оправданi довiрою руки.