Юрий Щербак - Причини і наслідки

Почуваючись безсилими перед зловісною загрозою сказу, наші пращури вигадували різні способи вигнання біса, іноді за допомогою легендарних птахів Садяржиці чи Сакаржиці, інколи вдаючись до замовлянь: «На морі, на океані, на острові Буяні, стоїть крутая гора, на крутій горі росте дуб-стародуб, під тим дубом-стародубом лежить цеп залізний, обвитий навколо дуба, до цього цепу прив'язаний старий біс, собака; ой ти, собако, старий бісе, вгамуй свій лютий гнів, свій кусючий зуб; якщо вкусиш мене в біле тіло, пустиш свою чорну слинь в мою гарячу кров, то прийду до тебе з билом залізним, вижену тебе, бісе проклятий».

Народ створив багато прислів'їв, присвячених цій хворобі: «Собака, як сказиться, з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить»; «Собака з жиру казиться»; «Баба гірш од скаженого їжака: хоч не вкусить, так наляка»; «Було б сказитися, як тобі було три года, а тепер шкода»; «Мов та скаженюка»; «Скаженому псові уступайся з дороги»; «Де ти був, як собаки казились?».

Від глибокої давнини аж до відкриття Пастера в 1885 році було запропоновано тисячі способів боротьби з цією хворобою — від абсурдних і шкідливих до таких, що не були позбавлені здорового глузду.

Так, у І столітті н. е. Пліній Старший рекомендував при укусі скаженим собакою присипати рани попелом голови цього собаки або хоча б жмутом спаленої шерсті. Звідти походить вираз — «з поганого (лихого) пса хоч шерсті жмут». Не кращим був спосіб, опис якого знайдено в Ромнах у 1776 році в одному з домових українських лікувальників: «Якщо кого собака скажений укусить, зараз палити рака річкового, ізделать прошок, дати больному того прошку хоча й мало в чом ні єсть випити; буде здоров». Найраціональнішим способом запобігання сказу в давнину стало припалювання ран або промивання їх сечею, сольовими розчинами й настойками різних трав.

У 1855 році генерал-губернатор Подільської, Волинської й Київської губерній вислав повідомлення губернаторам південно-західних губерній та підвідомчих їм установ про спосіб лікування укусів скажених тварин, запропонований винахідливим селянином з характерним прізвищем Кабанець. Спосіб Кабанця ретельно розглядався поважними професорами на засіданні медичної ради в Києві, його дозволено було опублікувати й застосовувати у військових госпіталях: укушене або подряпане скаженим вовком чи собакою місце посипалося порохом і запалювалося…

Пожаліймо наших пращурів, яким доводилося терпіти такі муки, схилімо голови перед незліченними жертвами однієї з найстрашніших хвороб світу. Бо воістину справедливими є слова Антона Павловича Чехова: «Немає хвороби жахливішої, яка б завдавала стільки мук, як водобоязнь. Коли вперше мені довелося побачити скажену людину, я днів п'ять потім ходив як ошалілий і зненавидів тоді усіх у світі собачників і собак».

Поворотним пунктом в історії цієї особливо небезпечної інфекції стало створення Луї Пастером та його учнями — Ру, Шамберланом й Тюїльє — першої антирабічної вакцини (1883) й успішне випробування її на людях (1885). За роки, що минули від винаходу пастерівської вакцини, від сказу було врятовано мільйони людей в усіх країнах світу на всіх широтах — від Якутії до Кейптауна, від Бразилії до Нігерії й Таїланду. Ім'я Пастера сяє найяснішою зіркою на небосхилі людських звершень, людської непокори перед сліпими, жорстокими силами природи. Після антирабічної з'явилися інші вакцини, які, певно, врятували більше життів, ніж пастерівська, такі, як вакцина проти дифтерії, кору, туберкульозу, поліомієліту, але вакцина проти сказу була перша; Пастер відкрив і сформулював головні природничо-наукові принципи одержання профілактичних препаратів, він негайно впровадив своє відкриття в практику, у тяжкій боротьбі зі скептиками довівши власну правоту, і тому саме Пастер став символом сил Добра, що ведуть віковічний двобій із силами Зла. Вдячне людство звело десятки пам'ятників цій замкнутій людині з важким характером, яка фанатично любила свою вітчизну й ненавиділа Пруссію за ту ганьбу, що її спізнала Франція у війну 1870–1871 років. У світі відкрито сотні пастерівських інститутів і станцій, які продовжують добротворчу справу великого француза; тисячі вулиць у містах більшості країн світу носять ім'я Луї Пастера.

Але незважаючи на те, що більшість людей, особливо у великих містах, вже зовсім забули про загрозу сказу, а переважна частина молодих лікарів ніколи не бачили, цієї хвороби, поодинокі випадки сказу трапляються — або внаслідок легковажності чи невігластва тих, хто був укушений, але своєчасно не звернувся по медичну допомогу, або…