Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Ти сама? — здивувався він.

— Старий Супрун уже там з мамою. Син у Києві, з тіткою залишився. А Кочергіна не буде. Він виїхав у невідкладних справах.

Вирішив більше ні про що не розпитувати; не знав, чим займається Кочергін, і не хотів про це знати. Лише одного разу бачив Ларисиного чоловіка — зустрів їх обох на Хрещатику. Може, проминув би їх, поздоровкавшись, та Лариса зупинилася й почала їх знайомити. Високий, набагато вищий за Ларису, Кочергін являв собою тип самовпевненого спортивного красеня з владними манерами, до якого найбільше пасувало слово престижний : престижна посада, престижна дружина, престижна коханка, престижна квартира в престижному районі, навіть сауна престижна — на Центральному стадіоні, де збираються престижні друзі, які допомагають один одному заволодіти престижними посадами. Це були люди з незмірно віддалених від Жадана, чужих йому світів. Кочергін з ввічливим автоматизмом потиснув йому руку, але при цьому на Жадана навіть не глянув. Говорити не було про що, й Жадан, наче змалівши, проклинаючи себе за те, що потрапив під ноги цим людям, від яких віяло щастям, достатком й повною байдужістю до навколишніх людей, швиденько попрощався, глянув на годинник, немовби поспішав кудись, і шмигонув у Пасаж. Жінки в інституті, ті, хто бачив Кочергін а, були від нього в захваті, заздрісно мовили, яке щастя трапило Ларисі — мати такого престижного чоловіка!

Лариса повернулася до нього, сівши зручніше. На ній була коротка пухнаста шубка із сріблястого хутра.

— Я дуже рада, що ти з нами їдеш. Як відрядження?

— Нормально.

— Я тобі дивуюся, Жаданчику. Ти — без двох хвилин доктор наук, видатний учений, керівник лабораторії — весь час їздиш у якісь захлюпані села, гробиш своє здоров'я по відрядженнях. Невже без тебе не могли обійтися? Чому ти Кучерявого не послав?

— Тому що я хочу знати правду, — дуже серйозно відповів він і подумав, що тут, у цій машині, на шляху до розваг, що чекають на нього, Ларису та інших гостей, це прозвучало надто вже урочисто, а тому фальшиво, й додав: — Облишмо це. Набридли всі справи, весь сказ. Розкажи краще, хто буде.

— Як тобі моє хутро? — спитала Лариса й покрутилася трохи в обмеженому просторі кабіни.

Він засміявся:

— Ти в своєму репертуарі. Погано бачу, але гарне.

— Це голубий песець. Помацай.

Вона взяла його руку й провела по хутру — пухнастому й приємному.

— Кого я гладжу — тебе чи зграю голубих песців? До речі, песці теж хворіють на сказ. Є навіть особливий варіант вірусу…

Тепер засміялася вона:

— В тебе теж репертуар незмінний. Знаєш, які модні песці? Це подарунок старого Супруна. Він у мене молодець… Значить, так. Ззаду, у білій «Волзі», за рулем сидить Іра Мороз. Я тобі про неї казала. Чудова жінка. Сам побачиш, переконаєшся.

— Знову починаєш сватати?

Лариса легенько поляскала його по руці:

— Не бійся. Вона з кавалером. Отож тобі вже ніщо не загрожує. Між іншим, надзвичайно цікавий тип. Звуть його Оскар.

— Чому Оскар?

— Звідки я знаю? Він завідує лабораторією біологічної кібернетики чи кібернетичної біології, чорт його знає. Але, по-моєму, моя Ірка вже захопилася ним до краю.

— Слава богу, — зітхнув Жадан. — Це ти їх звела?

— Я. А що? Дуже люблю сватати людей… Якби не ця ідіотська наука — відкрила б клуб цікавих зустрічей. Назва: «Чоловік і жінка». Просто й заманливо.

— Багато в тебе наречених?

У кабіні зробилося тепло, він відсунувся від Лариси ближче до дверей, звідки віяло приємним холодком.

— Багато. Майже всі мої подруги розлучені, всі пройшли первинну школу подружнього щастя — тобто школу підлості, сварок, зрад і ненависті. І всі тепер прагнуть спокою. Але жодна з них тобі не підійде.

— Чому?

— Тому що ти несучасний, — зітхнула Лариса. — Я не здивуюся, коли дізнаюсь, що ти по вечорах сідаєш за старе фортепіано й граєш Шопена при світлі свічок.

— Ти не помилилася. Тільки грати не можу. Слухаю на адаптері.

— Ти потрясний екземпляр, Жаданчику. Викопна тварина. Я пишаюся тобою.

Вони їхали по автостраді, що починалася від Видубицького монастиря й вела в бік Пирогова, до окружного шосе; київське небо, блякле й ніби підфарбоване аніліновими барвниками, залишилось позаду. Їхній автомобіль йшов рівно й впевнено, й ніщо не нагадувало дорогу на Стару Митницю. Видався безсніжний холодний вечір, сухий асфальтобетон породжував заспокійливий гомін стійкого руху, якому не загрожувала ніяка слизота чи пробуксовка. Жадан непомітно глянув на свою праву руку: у світлі потужних ліхтарів, що стояли по обидва боки автостради, побачив незрозумілий шрам, який білів на зап'ясті.