Юрий Щербак - Причини і наслідки

Сказу можна лише запобігти. Вилікувати цю хворобу неможливо. Всі спроби лікувати сказ за допомогою найсучаснішої реанімаційної апаратури й сильнодіючих препаратів у США, Аргентіні й деяких інших країнах закінчилися невдачею. Ця обставина докорінно відрізняє сказ від інших недуг світу, створюючи навколо цієї інфекції особливий психологічний клімат смертельної небезпеки, породжуючи страх і непевність у кожного, хто був укушений невідомою твариною. Сказ не знає чудотворних винятків, випадкових, незрозумілих зцілень, химерних і радісних поворотів сюжету, йому притаманна тупа, жорстока, механічна послідовність виконання смертного вироку. Це пов'язано з особливими властивостями вірусу сказу. На думку одного з дослідників (Є. П. Жадан, 1982), вірус цей, схожий на пістолетну кулю, в одним з найдавніших на землі і вражає не тільки тварин, а й рослини; давніх пращурів цього вірусу можна знайти у кажанів і гризунів; але самим собою — вірусом смертельної хвороби — він став лише з появою класу хижаків, цієї найагресивнішої, наймобільнішої групи тварин, яка для поповнення своїх життєвих ресурсів використовує енергію крові і м'яса своїх жертв, причому жорстока атака, укус, загризання й пошматування противника стали головним засобом існування хижаків; в ході еволюції вірус сказу спеціалізувався на слинних залозах і нервовій системі хижаків. Для того, щоб вірус не загинув, його треба передати: передача відбувається шляхом укусу, із слиною; ураження вірусом сказу центральної нервової системи хижаків призводить до посилення їхньої агресивності й жорстокості: чим більше хижак завдасть тяжких укусів невинним жертвам, тим більші шанси у вірусу сказу поширити свої володіння, не загинути; це замкнене коло хвороби, ця похмура естафета смерті триває тисячі років. У працях А. К. Мідатова (1978) та Г. К. Гаркуші (1980, 1984) зверталася увага на ряд особливостей вірусу сказу, зокрема на посилення його здатності швидкого проникнення в нервову систему, по якій він посувається у напрямку спинного й головного мозку. Драма відбувається серед повного спокою й благополуччя: людина ще повна життя, вона ще охоплена повсякденною суєтою, побутовими турботами, думає про майбутнє, про якісь звичайні життєві радощі й перешкоди, ще ніщо не віщує наближення трагедії, а у вищих центрах координації й управління — спинному й головному мозку — вірус сказу вже штурмує нейрони один за одним, окуповуючи великі пласти високоорганізованої, найчутливішої нервової тканини, руйнує складне господарство клітин, неначе лісова пожежа, що залишає по собі випалену землю і чорні стовбури дерев, і за кілька днів це, спочатку непримітне, низове тління спалахує неспинним передсмертним вогнем: починаються перші клінічні ознаки сказу.

Радянські, японські, американські й західнонімецькі дослідники (Н. М. Кроль, 1936, Шиндлер, 1959, Мацумото, 1963, Мерфі, 1976), які вивчали за допомогою оптичних і електронних мікроскопів патологоанатомічну картину сказу, були вкрай здивовані невідповідністю між зовнішніми, ще ледь помітними ознаками цієї хвороби й картинами внутрішнього винищення, що відкрилися перед ними: перші симптоми хвороби проглядали лише тоді, коли фактично вірус сказу вже повністю й безповоротно зруйнував центральну нервову систему в найвразливіших, життєво необхідних місцях — корі головного мозку й мозочку, не залишивши організму жодного шансу на виживання, й, розмножившись у великих кількостях, поповз далі — тепер уже з центру на периферію — у слинні залози, у нервові закінчення язика, у рогівку ока. Якщо за кілька днів перед клінічним спалахом хвороби до людського ока прикласти скельце й провести дослідження за методом імунофлюоресценції (ІФ), можна побачити зловісне холодне світіння вірусних частинок, що поселилися в очах. Людина ще ясно сприймає кольори неба й землі, а вірус сказу, наче вода губку, вже насичує всі блискучі й сяючі поверхні очей.

Ось чому приречені на невдачу всі спроби лікування сказу після того, як виявлено перші ознаки хвороби: пізно, головні події вже відбулися, битву з вірусом програно.

І

Як і домовлялись, виїхали з Києва надвечір, коли сутеніло і в місті ввімкнули святкову ілюмінацію: сині, червоні й зелені вогні стискалися в яскраві вузли над вулицями, щоб згодом вибухнути, розсипатися салютними гірляндами, пульсуючими хвилями поповзти по рядах електролампочок, зникнути на якусь мить і знову почати своє безтурботне кольорове життя. Навпроти будинку, де жив Жадан, зупинилися три машини: дві «Волги» — чорна й біла — і «Жигулі». В першій замахали руками. Жадан короткозоро нахилився й побачив Ларису. Вона сиділа ззаду. Він умостився поруч з нею, поклавши на переднє сидіння торбину, в якій лежали торт, пляшка шампанського і його подарунок на новосілля: намальований олійними фарбами невеличкий натюрморт у простій дерев'яній рамі. Важкими мазками майже із скульптурною об'ємністю зображені були чорний хліб, печена картопля і золотиста цибуля, що лежали на сірому рядні. Натюрморт одразу ж сподобався Жадану, було в ньому щось справжнє, притчева простота змісту, злагодженість коричневих, вохряних, чорних і сірих барв, спокій і умиротвореність форм. Помітивши його зацікавленість, продавщиця в художньому салоні почала умовляти купити натюрморт, мовляв, це відомий художник, входить саме у моду, його купують іноземці, прізвище його — Могилевський (Жадан такого не чув ніколи), і все це дуже недорого — сорок карбованців. Не вельми й дешево, подумав він, навіть при моїй зарплаті старшого наукового — двісті п'ятдесят карбованців; але відступати було незручно, він уже кілька хвилин і так, і сяк крутив у руках картину й, відкинувши всі художні й фінансові вагання, пішов до каси.