Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Ану киш звідси, чорти собачі! Шастають тут, понімаєш…

І, не встигнувши нічого втямити, відчув сильний удар, від якого струсонуло паркан, хоч поставили його недавно, восени, на совість: і стовпчики новенькі глибоко закопали, і шалівку нашили свіжу, міцну. Подумав, що то приверзлося йому після вчорашнього вечірнього чаркування з бригадиром Зайцем. Бо як міг собака, важкий і незграбний, стрибнути майже на два метри і вдаритися головою в дошки, наче довбнею гахнув, — цього Сувак не здатен був збагнути. Страх зайшов йому в серце крижаними зашпорами вже пізніше, коли лежав у теплому ліжку й згадував, як сіре тіло вмить відділилося від темної, ледь притрушеної снігом землі (зима в цих краях була малосніжна) й полетіло просто йому в обличчя, навіть присісти не встиг. Якби не паркан, не носити б зараз Сувакові свого пихатого, червоного, спухлого від частого випивання лиця.

Він ще не знав, що то була скажена вовчиця зі своїми вовченятами, яку привела в село нічим не стримувана ненависть, але зрозумів, що сталося щось незвичне і страшне, бо чув, як гавкають на їхньому кутку собаки, перебріхуючись тривожними, хрипкими голосами: вовчі брати по крові — собаки — вже відчували смертельну загрозу й попереджали про небезпеку, а ті, кому вовчиця перегризала горло, скавучали відчайдушно й жалібно, але не було їм спасіння тої глупої ночі. Покрутившись з боку на бік, Сувак міцно заснув, нічого не сказавши жінці, захропів, видихаючи самогонні випари, й прокинувся пізнього ранку, коли вже було по всьому. Він був перший, хто побачив скажену вовчицю в селі. Другою була тридцятилітня доярка Надія Моргун, яка піднялася о пів на шосту, коли зимова темінь ще не тільки не відходила від села, а здавалася ще непрогляднішою. Накинувши на плечі бушлат чоловіка, Надія пішла на веранду, взяла там каструлю з холодним борщем і принесла до маленької кухоньки, щоб розігріти борщ на газовій плитці: чоловік її, тракторист Григір Моргун, любив уранці попоїсти щось гаряче — чи супчик якийсь, чи борщ, бо хворів на виразку дванадцятипалої кишки, худий був і слабосилий. Підняла Григора — йому треба було сьогодні зрання їхати за комбікормами в Голодьки: чоловік довго не прокидався, а коли встав, то одразу ж включив на всю котушку радіоточку: грали якраз Гімн Української РСР, тому Надія добре запам'ятала, коли це сталося: за кілька хвилин до шостої. Надія ще цитькнула на чоловіка, мовляв, якого біса він дав такий голосний звук, нехай ще діти посплять, бо й справді — десятилітньому Віті й семирічній Катрусі рано було вставати до школи. Але Вітя таки прокинувся і тепер лоскотав пір'їною, яку висмикнув з подушки, Катрусин маленький ніс, дивлячись зі сміхом, як кривиться уві сні сестричка, що спала поруч. О п'ятій годині п'ятдесят три хвилини Надія Моргун у тому ж самому чоловіковому бушлаті вийшла у двір набрати води в колодязі. Нахилила «журавля» й послала відро в лунку темряву, відчувши далекий льодяний плюскіт важкої води; перебираючи захололими враз пальцями напружений ланцюг, витягла відро й поставила на край зрубу. Їхній собака, схожий трохи на вівчарку, але з безтурботним норовом дворняги, Тобик на ймення, спочатку радісно загавкав, стрибаючи навколо хазяйки, але раптом злякано змовк — Надія, звісно, не звернула на цю незначну пригоду ніякої уваги.

А шкода.

Бо через секунду щось страшне і темне вдарило її в лице, і все попливло перед її очима, стало гарячим і солоним, і спочатку навіть болю вона не відчула, а здивовано подумала, що її обличчя хтось перемішує, наче загуслий, захололий борщ, почула тріск шкіри й хрускіт щелепних кісток, ще не розуміючи, що її шкіра, гарна, молочно-біла, що її обличчя чорноброве, на яке задивлялися ще й досі всі хлопці в Івашківцях, зникає назавжди, пошматоване вовчими зубами; тупий біль, наче з розмаху вдарили по лицю поліном, видушив з неї крик відчаю, й вона впала; привалившись спиною до зрубу. Падаючи, помітила страшну, вкриту піною пащу з вишкіреними іклами й подумала, що недарма казала стара баба Корнійчиха, що багато гріхів накоєно в цьому світі, отож скоро прийде сатана, ходитиме межи людьми, віщуватиме кінець світу. Втратила свідомість не тільки від болю й крові, що чорною пеленою застилала очі, а й від страху, огиди й нерозуміння — що з нею сталося?

Почувши Надійний зойк, на ґанок вибіг Григір, як був, у спідньому, тільки вступив у чоботи; спочатку, впавши зі світла в темряву, нічого не побачив) скоріше слухом, ніж зором, угадав, що відбувається щось таємне, мовчазне і лихе. Біля колодязя простогнала Надія, й Григір раптом побачив усе — дике й неймовірне, — ураз наче засвітилося надворі, хоча та сама зимова, передноворічна темрява оповивала село; проте відчуття було таке, як в армії, коли ходили в нічні учбові атаки й спалахували над ними освітлювальні ракети, й під час тих спалахів треба було швидко зорієнтуватися в обстановці бою — так вчили їх командири, і Григір під час цього короткого спалаху прозріння своєї люблячої душі (над усе в житті кохав свою вродливу жінку) побачив Надю: сидячи біля колодязя, вона затуляла лице руками, а на ній стояла вовчиця. Поклавши жінці лапи на груди, вовчиця ще й ще раз оскаженіло гризла її, — і не встиг він усе це зрозуміти, остовпівши від побаченого, як з дивовижною легкістю для такого важкого, незграбного тіла звір вивернувся й кинувся в лице Григору — той відчув смердюче гаряче дихання вовчиці (казав потім, що від неї тхнуло, як від Сувака на похмілля) й удар по зубах, і йому здалося, що тверді його зуби й худе обличчя вим'якшилися враз, наче зроблені з пластиліну, з якого Катруся ліпить кумедних чортиків. Один доторк — і все переінакшується. Він посковзнувся і впав на стежину, що вела до колодязя. А скільки ж разів казала Надія, щоб посипав піском, бо вода весь час розхлюпується, як носять до хати, замерзає, і тепер усе було слизьке, як на ковзанці. Він ще не знав, що вовчиця важила більше за цього — шістдесят кілограмів, що її блискавичний стрибок помножував масу тіла, робив її удари такими потужними, що їх навряд чи витримали б навіть люди, кремезніші за Григора.