Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Ну що ж, Женю. Дякую за відвертість. Шкода. Я хотів як краще. Думав, ти друг. Та не тільки друг. Ти мій підлеглий. Я твій керівник. Лідер. І за логікою речей ти повинен був би виконувати мої…

— Ти знаєш, що сказав польський король Станіслав-Август своїм придворним? — перебив його Жадан. — «Я ваш король, але не король вашої совісті». Ти мій керівник, Альошо, але не керівник моєї совісті. І якщо в тебе вистачить розуму, — а я сподіваюся на це, — ти забудеш про цю розмову. Я, звичайно, теж забуду. Все залишиться поміж нами. І ми будемо спокійно працювати, ніби нічого не сталося.

— А якщо я не забуду?

— Ти вибач, але я тебе не боюся. Мені нічого втрачати…

— А докторська? — похмуро нагадав Нечаєв.

— Я, Альошо, піду краще клозети дезінфікувати розчином хлорного вапна, ніж стану іграшкою в твоїх руках. — Жадан відчув, що смертельно блідне. Ще хвилина, і він ударить цього міжнародного медичного офіцера щосили, розіб'є його розкішні женевські окуляри, затопить кулаком межи очі, невміло, бо ще ніколи в житті не бив людину в обличчя. Але тут постукали в двері й з'явилася лисина Кучерявого. Жадан подумав, що Кучерявий, мабуть, підслуховував під дверима їхню розмову, як робив це раніше не раз, вивідуючи всі таємниці Браги. Навіть зрадів від цієї думки. Хоч хтось буде свідком цієї божевільної розмови.

— Євгене Петровичу, вас до телефону, — м'яко, наче і справді розуміючи, що тут сталося, сказав Кучерявий. — Міжміська викликає.

Жадан повільно, як побитий, поплентався у передпокій, де стояв телефон.

— Слухаю, — мертвим голосом кинув він у трубку.

— Алло, алло, я вас не чую!

Це був голос Ліди.

— Лідіє Василівно? Я дуже радий, що ви подзвонили! — гукнув він, наче прокинувся від тяжкого сну, бо й справді голос жінки, яку він любив, повернув його до Життя. — Як ваші справи?

— Євгене Петровичу, — сказала вона, — у нас велике нещастя.

— Що? Що? Не чую! Кажіть голосніше!

— Сталося велике нещастя, — тихо, але виразно вимовила Ліда. — Скажена вовчиця покусала в Івашківцях чотирнадцять чоловік. Якщо можете, приїздіть негайно. Пробачте, більше не можу говорити, треба покусаних перев'язувати.

Залунали довгі гудки — як прощання з чимось, що закінчилося назавжди. Потім він почув різкий голос телефоністки:

— Поговорили зі Старою Митницею? Алло! Розмову закінчили?

Він поклав трубку. Червоний телефонний апарат стояв на білій пластиковій поверхні столу. Дивно, подумав Жадан. Як кров на снігу,

І

Перемірявши вздовж і впоперек село, повторивши заплутаний маршрут скаженої вовчиці, порозмовлявши зі свідками, зіставивши їхні суперечливі, схвильовані показання, вислухавши уважно покусаних, що лежали в хірургічному відділенні Старої Митниці, Жадан поступово вжився в трагедію в Івашківцях, немовби сам побував тут того злощасного ранку. Наче вправний реставратор, що дбайливо відновлює напівзнищену, пошматовану картину, домальовуючи в уяві відсутні фрагменти, нарешті вповні осягнув усі розміри нещастя, що звалилося на людей, побачив вочевидь усі його подробиці.

Ось що сталося в Івашківцях.

Вночі, десь о другій годині, заступник голови колгоспу Сувак (у селі багато жило Суваків, мабуть, і Сувацький ліс, що підступав до самих Івашківців, називався на їхню честь) вийшов до вітру. Була морозяна, безсніжна кіч. Сувак підійшов до міцного дощатого паркану, що огороджував його хату, й поглянув на вулицю. В непевному світлі лампи, яка похитувалася на стовпі навпроти, побачив, наче в сріблястому мареві, великого темно-сірого собаку з двома малими собачатами, що труськом, не кваплячись, сунули по вулиці. Дивлячись на собак закислими очима, Сувак не вищими центрами свідомості, які були відключені, а якимось краєчком своєї п'яної душі зачепився за щось незвичне: великий собака дивно тримав хвоста, видовжуючи його в одну лінію з тулубом. Сувакова хата стояла на околиці, якраз там, де в село з боку річки врубалися яри, наче борознами від велетенських плугів краючи Івашківці на кілька частин. Представникові адміністрації колгоспу «Перемога» щось не сподобалося в надто вже нахабній ході цих упевнених бродячих зайд, і він вирішив жбурнути в них ломаку. Вже взявся за клямку хвіртки, щоб відчинити, але в останню хвилину полінувався робити зайві рухи, бо на морозі ще дужче схотілося звільнитися від тягаря, що давив унизу живота; це його врятувало. З-за паркану, що сягав Сувакові якраз по самий ніс, тільки й гукнув: