Юрий Щербак - Причини і наслідки

А з хати вислизнув Суваків син, ще дебеліший за батька. Він працював у районі автоінспектором, а приїхав до Марійки Царенко потаємно, бо чоловік її вчився саме на курсах підвищення кваліфікації бухгалтерів у Вінниці й післязавтра, під Новий рік, мав повернутися. Сувак-молодший, відчуваючи в душі щасливу порожнечу від кохання, ще не отямившись як слід від Марійчиних пестощів, вирішив, поки ще темно, виярками пробігти до батьківської хати, що стояла неподалік, щоб виспатися. Жінці своїй сказав, що їде в Голодьки розбирати справу, пов'язану з аварією, що сталася тиждень тому, коли п'яний тракторист вивів раптово свого «Кіровця» на шосе, перегородивши дорогу «Запорожцю».

Саме в цю мить, коли він ще раз подумки прокручував свою дуже переконливу версію , яку мав викласти ревнивій заразі-дружині, на нього кинулася вовчиця, та не в лице, як це робила з попередніми жертвами, а ззаду, на шию: щастя, що був Сувак-молодший у шапці зимовій і добротному чорному автоінспекторському кожусі. Тільки раз угризла його скажена тварина в шию, відірвавши вухо й розпанахавши щоку.

Вже розвиднілося трохи, й фосфоричні очі вовчиці востаннє в житті уздріли світ в його сизому, сутінковому світанні, коли все поступово сірішає, стає об'ємним, все темне й безформне відкриває свої таємниці, наповнюючи ранок новими звуками й запахами. Майже в усіх хатах позасвічували електрику, мукали корови, віддаючи своє паруюче молоко людям, безжурно кукурікали півні — і всі ці прості картини життя, що прокидалося, щоб ніколи не загинути, ненависні були вовчиці своїм невмирущим радісним спокоєм й тільки посилювали передсмертну лють скаженого звіра. Очі й нюх вовчиці були побудовані неначе прилади вічного бачення, які сприймають інфрачервоне проміння, вона немовби дивилася крізь стіни цих хат, корівників, хлівів і курників: тепле, рухоме, живе, сите, беззахисне — все викликало в неї напади нової туги й невситимої люті.

II

А тим часом Вітя повів матір і батька, які човгали, як сліпі, похитуючись від болю й втрати крові, до фельдшерки Поплавської. Вона жила в тій самій хаті, де містився медпункт. Сплеснувши руками, заголосила Поплавська, побачивши закривавлені наволочки на їхніх лицях (Вітя дав батькам, щоб прикрили свої рани). Досить швидко Поплавська, людина сердечна, згадавши, що Моргуни прийшли сюди не для того, щоб слухати її співчутливі зойки, почала обробляти рани: пам'ятала, як у Старій Митниці виступав бородатий лікар з Києва, Жадан на прізвище, який приїхав розслідувати смерть Чорнодуба, і як казав він їм, що рани, завдані скаженою твариною, треба якнайшвидше промити луговим розчином. Швиденько настругала мила у мисочку, налила води й наказала Вітькові перемішувати все це шпателем, що він старанно й робив, дивлячись, як на поверхні води лопаються мильні бульбашки. А Поплавська, проклинаючи свою розгубленість, побігла до телефону й подзвонила в районну лікарню, щоб негайно вислали «швидку допомогу»» бо двох людей покусав скажений собака.

— Це вовк був! — поправив її Вітя.

— А звідки ти знаєш, що вовк? — спитала вона.

— Бо собаки не такі, — переконано сказав Вітя.

— Вовк, вовк, — хрипко підтримав сина Григір.

Тільки-но Поплавська почала діставати стерильні марлеві салфетки, щоб зробити пораненим перев'язку за всіма правилами медичної науки, як до медпункту забігла далека родичка Поплавських Горбичка, яка жила біля колгоспного двору, де стояли трактори й машини.

— Полю, лихо велике! — закричала, не дивлячись на Моргунів, наче їх зовсім не було в цій казенній кімнаті, вогко пропахлій запахом йоду.

— Що?!

— Романа вовчиця покусала скажена, він у мене в хаті сидить, зовсім осліп!

— Боже! Ромцю!

Забувши про все на світі, полишивши в хаті Моргунів і Горбичку, яка, нарешті запримітивши їхні закривавлені обличчя, пополотніла й почала хреститися, Поплавська, в чому стояла, — в білому халаті й капцях, — так і побігла по центральній вулиці, ледь освітленій поодинокими ліхтарями, а потім, щоб скоротити шлях, звернула праворуч, у виярок, яким напрямки швидше можна було вискочити до Горбиччиної хати.

Наближалася сьома година ранку — коли Поплавська дзвонила до районної лікарні, ходики, що висіли на стіні медпункту, показували за чверть сьому.

Поплавська не знала, що біжить просто назустріч скаженій вовчиці.

Побачивши щось біле й неприродне в цьому оповитому мрякою світі, внюхавши запах свіжої людської крові, якою був скроплений халат фельдшерки, почувши тяжке дихання цієї огрядної жінки, покинутої чоловіком ще до того, як народився її Роман — красень мальований, кровиночка найрідніша, — вовчиця причаїлася біля старої груші, розчахнутої торік блискавкою. Вирішила кинутись у лице тій двоногій істоті, що наближалася, ляскаючи капцями: кидок у спину вовчиці не сподобався, не дав їй він жаданої радості, тільки полишив по собі гидкий смак вовни, коли прокусила Сувакові кожух, й породив ще дужчу мстиву спрагу завдати своїм ворогам болю.