Юрий Щербак - Причини і наслідки

Вовчиця кинулася на Тоню, але стрибок вийшов уже не такий раптовий, влучний і сильний, як дві години тому, не дотяглася вона зубами до людського обличчя, й Тоня встигла обхопити шию звіра обома руками. Стискаючи треновані в доїнні пальці, що м'яко поринали в товщу шерсті, Тоня не втримала на витягнутих руках вовчицю й впала разом з нею на угноєну землю, покотилася, не відпускаючи звіра, який гаряче дихав на неї, вишкіривши ікла, й гарчав, задихаючись. Міцні руки дівчини все дужче стискали горло скаженої вовчиці, яка лапами дряпала Тонине лице, б'ючись у конвульсіях. Прибіг фуражир Грушко з вилами й почав з геканням вганяти гострі зубці в жовтувато-сірі боки скаженого звіра. Вовчиця жалібно заскавучала, відчуваючи, як щось вогненне, наче блискавка на небі, проходить крізь її тіло, від чого дихання зупиняється, тільки біль рве нутрощі, — і її передсмертне завивання почули її діти, її вовченята, які, хоча мати їх і покусала, все одно любили її й слухняно прибігли до ферми, сховалися біля напіврозсипаної скирти соломи, налякавши мишву, що кинулася урозтіч. І ось тепер вовченята бачили, як люди вбивають їхню матір, чули її стогони і тремтячими худими задами притискалися до соломи, намагаючись влізти в кольку скирту, тільки щоб не чути і не бачити цього страхіття.

Закусивши язик, що посинілим загостреним кілком стирчав з закривавленої пащі, мертва вовчиця лежала, витягнувши задні лапи, лякаючи людей, які її обступили, розмірами свого важкого, обліпленого соломою, гноєм і глиною тіла.

Важко дихаючи, стояла над нею Тоня Сувак, не вірячи своїм очам, вдивлялася в свої розчепірені пальці: вперше в житті їй довелося вбити когось, бо нікого досі Тоня ще не зобидила — ні курки, ні гуски, ні поросята, ні корови, ні людини, ні на кого ще руки своєї не піднімала. Тепер не розуміла, як змогла стискати шию цій потворі, в якої і шиї нема, бо голова вовча одразу переходила в м'язистий тулуб, вкритий густою і жорсткою шерстю.

Тут прибіг їздовий Савчук, розштовхав гурт людей і, побачивши мертву вовчицю, гукнув переможно:

— Добігався, сірий! Це я його так чьотко!

Довгі вуса дико стирчали на маленькому, з дульку, зморшкуватому лиці Савчука, з рук юшила кров, але він, ще не протвережений, а, навпаки, ще більше збуджений битвою з вовчицею, не звертав на це уваги, бо головне для нього зараз було сповістити весь світ, як ловко бився він зі скаженим звіром, як гнався за ним по всьому селу, поки знеможений вовк не впав замертво на порозі ферми. Вже був відкрив рота, щоб почати переможну розповідь, але звів очі на Тоню Сувак, й зовсім інші слова виходилися з-під його гренадерських вусів:

— Тоню, та на тобі ж лиця немає! Чого ти стоїш? Біжи скоріш до дохтурші!

Бліде й добродушне Тонине лице було геть усе подряпане вовчими пазурами, немовби хтось, пустуючи, розмалював його соком стиглих вишень.

Була восьма година тринадцять хвилин ранку. Саме в цей час до івашківського фельдшерсько-акушерського пункту під'їхав санітарний УАЗ зі Старої Митниці, в якому сиділа лікар-травматолог Ліда Гаврилюк.

III

Жадан очолював цілу процесію, що повільно посувалася по хірургічному відділенню старомитницької районної лікарні, подовгу зупиняючись біля кожного покусаного. Поруч з Жаданом крокував, накульгуючи на ліву ногу, досвідчений хірург доцент Семенюта — консультант із Києва. За ними йшли головний лікар Огородник, Бадяк, Ліда; у халаті, накинутому на плечі, походжала Кротова, записуючи все, що почула, до шкільного зошита; Куля важко вносила своє тіло у проходи поміж лікарняними ліжками; біля неї тримався Афанасьєв. Усі були приголомшені надзвичайною подією, що сталася в Івашківцях, страшними, спотворюючими людей травмами, завданими скаженою вовчицею, а головне — смертельною небезпекою, яка нависла над тими, хто лежав зараз у відділенні.

Пояснення давав Бадяк. Його добре поставлений, баритональний голос цього разу був одночасно і урочисто-піднесений; наче в диктора телебачення, який зачитує важливу офіційну заяву ТАРС, і тепло-опікунський щодо поранених, з якими в Бадяка встановилися вже дружньо-довірливі стосунки; хоч і упереджено ставився Жадан до цього співака , як подумки з неприязню його називав, але відзначив, що хворі вірять у Бадяка й ставляться до нього, як до бога. Бадяк умів себе подати , вмів справити на хворих належне враження своєю монументальною статурою, впевненим голосом, дружньою манерою триматися з ними. І це було важливо. Жадан знав, яку смертельну небезпеку таять зараз у собі стреси, породжені страхом, зневірою, пригніченістю потерпілих. Стреси викликають імунодепресію, та, в свою чергу, могла спричинити спалах нічим не стримуваної інфекції.