Стрибнула в лице фельдшерки Поплавської, відчуваючи з люттю всю хворобливу недосконалість цього стрибка: хоч і розірвала щоку цієї істоти, але не повалила її на землю, як того бажала; вирішила ощадливіше витрачати сили, не робити зайвих кидків, й тому, куснувши жінку в ногу, вовчиця побігла далі, у напрямку ферми, де часто бувала — кілька разів зарізала там телят, а тепер мала зустрітися там зі своїми голодними вовченятами; досить їй гасати по селу, треба дістати дітям своїм свіжини.
А в медпункт надходили щораз нові й нові поранені: тут хазяйнувала Горбичка, яка відчула незручність від того, що Поплавської немає на місці, і малий Вітя Моргун, який з поважним виглядом, як отой професор медицини, що його недавно показували по телевізору, пояснював усім, що треба рани промити мильним розчином.
Довелося налити ще один тазик води й підстругати туди мила.
Їздовий Михайло Савчук, як завжди, перебував в ідеальному стані духу, бо зрання встиг уже причаститися; жив сам, ніхто йому в цьому ділі не перешкоджав, хата хоч зяяла порожнечею, як поламаний ящик з-під пляшок, зате Михайло був тут сам собі голова; за все своє безтурботне, веселе життя сім'єю так і не обзавівся, все часу не стачало, бо інтересніше йому було просиджувати вечори у чайній, де завжди знаходились охочі послухати Михайлові побрехеньки про пригоди на Півночі, як золото там копають. З оповідань Савчукових виходило, що без нього не було б золотого запасу СРСР. Не відзначаючись ні зростом, ні красою, ні якимись іншими фізичними якостями, Михайло відростив довгі вуса-стрілочки, кінчики яких любив підкручувати, кажучи, що він — як той суворовський гренадер, для якого рідний брат барабан, куля — дура, а штик — молодець. І нікому не казав Михайло, що, коли служив у п'ятдесяті роки на Півночі, ні з якими кулями й штиками не мав справи, а був собаководом. Чогось стидався казати про це Савчук, боявся, що засміють у селі, прозвуть гицелем.
Бадьоро, по-гренадерськи розмахуючи руками й сам собі приспівуючи марш, ішов Савчук на ферму, щоб запрягти свою тачанку й вивезти гній. Заправився він у самий раз, «для настроєнія», як казав, не закусивши нічим, звісно, бо в хаті нічого не було з їжі: дівчата на фермі нагодують, молока дадуть, сиру й хлібця свіжого.
Наспівуючи: «Нє плач, дівчьо-го-онка, пройдуть дощі, солдат верньо-го-ться, ти тільки жди…» — Савчук побачив, як на слові «жди» з-за дірявого паркану, що огороджував школу (паркан мав цілком символічний характер, лише пунктиром позначаючи шкільні володіння вкупі з баскетбольним майданчиком і туалетом), вискочив великий собака й кинувся йому назустріч.
— Ну, ну, — помахав йому пальцем Савчук, — ти в мене диви. Я нього не люблю. В мене все чьотко!
Й затнувся, побачивши, як темне тіло у повній тиші знялося в повітря й полетіло назустріч мізерному Савчуковому лицю. Ще не розуміючи, що діється в цьому зимовому світі й що він сам робить, Савчук, керований напівзабутим професійним вишколом собаковода, миттєво зробив стійку, склавши перед лицем навхрест руки — наче був на тренуванні у товстому ватяному халаті і стрибала на нього вівчарка Ельза. Вовчиця вгризлася в його руки, але так і не дістала до вусів; розлючена, забувши про необхідність берегти сили, ще тричі кидалася вона на Савчука, й тричі бравий їздовий відбивався від неї «чьотко», як потім розповідав усім у селі.
Втомившися, вовчиця, задихаючись, знову перетнула шкільний двір і, ніким не помічена, звернула в провулок, що вів до ферми. Тут, збуджена теплими запахами худоби, вона накинулася на двох доярок — літніх жінок, які жили неподалік на околиці й не чули всього того лементу тривоги й страху, що вже пронісся над Івашківцями. Жінки заголосили й, відбиваючись од звіра, побігли до корівника, до якого залишалося метрів двадцять. А звідти, почувши їхні крики, визирнула доярка Тоня Сувак, однофамілиця Сувака, яка ніякого відношення до заступника голови колгоспу та його сина не мала, навіть їхньою далекою родичкою не була. Тоні Сувак йшов двадцять сьомий рік, а вона все ще дівувала, бо з хлопцями негусто було в Івашківцях, а тих, хто якимсь дивом залишився у селі, відлякувала Тонина могутня статура: була Тоня вища і вдвічі ширша за будь-якого найсильнішого хлопця. Колись на районних змаганнях штовхнула вона ядро так далеко, що прибіг якийсь засмиканий обласний тренер, обіцяв їй золоті гори, якщо почне тренуватися, поїздки за кордон, та не схотіла Тоня займатися цим марудним ділом, соромно їй було перед людьми напівголою жбурляти цю безглузду чавунну кулю — навідріз відмовилася. Кругле й безброве лице її, ніс картоплею й світлі очі завжди випромінювали добродушне здивування й задоволення життям, і тільки мати знала, як часто Тоня плаче по ночах, коли велике сильне тіло її струшується від бажання любові й материнства.
Читать дальше