Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Слухай, — жахаючись, мовив Жадан, ще не вірячи тому, що почув від Нечаєва. — Це якесь непорозуміння, це чортзна-що… Вона один з найкращих спеціалістів у Союзі. Та якщо хочеш знати, на ній уся лабораторна робота тримається. Я часто у відрядження їжджу, а вона працює, як віл…

— В нас немає незамінних людей.

— Альошо, не з цього треба починати. В нас є купа нероб, треба їх спочатку поставити на місце.

— Ти маєш на увазі Кучерявого?

— Я нікого конкретно не маю на увазі. Але хоч би і він…

— Кучерявого я беру на себе. Він здібний, цікавий хлопець. В нього є свої ідеї. Він хоче вивчати імунодепресію. Його треба підтримати, створити умови. А ви з Гаркушею, вибач, не даєте йому працювати… Він сидів тут і плакав отакими слізьми.

— Ми не даємо Кучерявому працювати? — Жадан подумав, що Нечаєв на правах давнього друга розігрує його. Ось зараз підморгне, засміється, лясне по плечу й скаже — ну й наївний ти, старий, Я пожартував, а ти одразу й повірив.

Та ні, Нечаєв сидів рівнесенько за своїм столом, у бездоганно випрасуваному халаті, бездоганно білій сорочці, бездоганному синьому галстуку з емблемою ВООЗ, і світлий погляд його, що увібрав у себе блякле світло грудневого дня, був уважний і твердий. Очі його немовби змінили колір: з мрійливо-блакитних зробилися сталеві.

— Я вважаю, що на місце Гаркуші треба перевести Супрун, — мовив далі Нечаєв.

— Ларису?

— Ти що, проти? А я думав, що… Мені здається, що Супрун дуже перспективна. Її треба перевести в групу сказу. Переконаний, що вона зможе повністю замінити Гаркушу. Старий, ти зрозумій, що цей Брага вас усіх тут повністю розбещив. Мені збоку ладніше, повір. Треба сміливіше висувати молодь. Невже ти не бачиш, що і ваша лабораторія, і, відверто кажучи, весь інститут відстали від світового рівня? Я про тебе не кажу, з тобою все о'кей. Але все інше… І багато в чому завинив тут Лук'янов.

— Він тобі теж не подобається?

Нечаєв зневажливо махнув рукою.

— Комбінатор. На рівні завгоспа. Але з ним незабаром теж розберуться. Скажу тобі по секрету: дні його лічені. Бо в нього вже є дублер. Підкладений, так би мовити, під нього.

Він коротко засміявся й раптом викинув ліву руку вперед, наче обхопивши ствол гвинтівки, а праву руку приклав до носа, виставивши вказівний палець, ніби збирався натиснути на пусковий гачок, й примружив ліве око: таким бачив його Жадан у студентські роки, в тирі, коли Нечаєв ішов на здобуття інститутського рекорду зі стрільби. Ця сценка тривала одну лише мить, і вже через кілька секунд Нечаєв сидів у своєму кріслі-крутилці незворушно-серйозний, поважно-задумливий.

— А хто буде директором? — поцікавився Жадан.

— Нікому не скажеш? — перейшов на насмішкуватий шепіт Нечаєв.

— Ні.

— Я.

— Ти?

— Я. Це тобі теж не подобається?

— Нормально, Альошо, нормально. Так тримати.

— А хто заступником директора по науці буде, знаєш?

— Ні, — знизав плечима Жадан.

— Ти.

— Я?

— Так. Я цього хочу, і так буде. Отож, Женю, нам треба з тобою бути разом, в одній упряжці.

— Навіщо тобі бути директором? — спитав Жадан, відчуваючи, що в горлі пересохло. В склянці, що стояла під краником експреса, ще залишилося трохи кави, й він налив собі в чашку. Вистачило на ковток.

— Дивне запитання, — усміхнувся Нечаєв, і його обличчя стало мрійливим, по-дитячому м'яким, добрим й короткозорим — може, тому, що він скинув окуляри. Почав протирати їх акуратно спеціальною жовтою замшею. — Я вчений, Женю. В мене є все: ступінь доктора наук, монографії, ідеї, енергія, організаційний досвід, знання. Але цього мало!

Він надів окуляри, й холодні блищики минаючого дня присмерково засвітилися на склі, змінивши вираз його обличчя, сповнивши Нечаєва пророчою силою. Він підвівся.

— Невже ти думаєш, Женю, що я після ВООЗу погодився працювати у вашій, вибач, захлюпаній лабораторії заради звання завідуючого? Ти знаєш, скільки було пропозицій? У Москву запрошували. Але я відмовився. Вирішив тут почати. Влада потрібна мені для реалізації своїх ідей. Але лабораторії для цього замало! Інститут потрібен як мінімум. Спочатку цей, а потім… — Нечаєв заплющив очі, неначе занурюючись у глиб часу майбутнього. — Знаєш, є такий маленький платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Не бачив ніколи? Наївняк. Це значок академіка Академії медичних наук. Хоч і маленький, але дуже вагомий! От у тебе, Женю, є мета в житті?

— Немає, — переконано відповів Жадан. — Була колись, а тепер немає.