Юрий Щербак - Причини і наслідки

Щось ревниве кольнуло його.

— Нормально, — сказав він. — Ви, бачу, тут часу даремно не гаяли.

— Ти будеш чи не будеш, врешті-решт? Мені треба напевно знати. Я роблю замовлення, старий Супрун забезпечує харчову програму. Володя принесе нові потрясні відеозаписи. «Останнє танго в Парижі» і ще якийсь порнографічний мультик. Уявляєш? Порномультик!

— Нормально, — знову мугикнув він.

— Значить, будеш.

— Не знаю, — почав викручуватися він. — Мама погано почувається…

Лариса була в пухнастому голубому светрі, від чого в її світлих очах з'явилися голубі холодні виблиски.

— Слухай, Жадан, не заливай. Новий рік раз на рік буває. Це був прекрасний рік для нас усіх. А новий буде ще кращий, ось побачиш! Ти захистиш докторську, я кандидатську… Значить, треба його як слід зустріти! Чого ти такий кислий? Жаданчику, ти втомився, бідний. Дай свій ніс.

Вона перехилилася через стіл і поцілувала кінчик його носа. Сволота я, подумав він. Ганчірка. Згадую Олю, закохався в Ліду, а сиджу тут з цією… ревную її до Нечаєва і з приємністю приймаю її поцілунки.

— Мабуть, я не буду, — сказав, як йому здалося, твердо.

— Ніяких «не буду», ти в списку, список затверджено, виїзд з Києва тридцять першого, о другій годині дня.

До кімнати постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, двері рвучко відчинила Гаркуша. Побачивши Ларису, вона вмить почервоніла й почала задкувати, кажучи, що зайде пізніше, але Лариса легко, як ті дівчата, що виступають в телевізійній програмі «Аеробіка» (Кучерявий, який обожнював цю програму й ніколи не пропускав, називав її трохи інакше — «аеротика»), підвелася й стрімко вийшла з кімнати, дивом розминувшись з Гаркушею.

Гаркуша, понюхавши важке, насичене тютюновим смородом повітря, перелякано замахала руками, розганяючи сизі пасма диму.

— Поберегли б здоров'я, Євгене Петровичу. Хоч сокиру вішай. Не курите, а змушені нюхати… Я не кажу про те, що можна нарватися на неприємність. Адже наказ міністра охорони здоров'я…

— …категорично забороняє куріння в медичних установах, — усміхаючись, завершив її глибоку думку Жадан. — Дуже радий вас бачити, Галино Терентіївно. Привіз вам тези доповідей і купу привітів. З Башкирії від Морогової, з Узбекистану від Камалової, з Омська від Гладкова, ну й, звичайно, від Мідатова.

— Спасибі, — просяяла Гаркуша. — Як симпозіум?

— Блискуче. Нові ідеї, нові методи. Не сплять, працюють. Через годину зберемося в Нечаєва, зроблю докладну доповідь. Я все записував, розмовляв з багатьма.

— Як Мідатов?

— Нормально, — сказав Жадан.

— А в мене така радість, Євгене Петровичу, така радість!

— Що таке?

— Я вам не казала, хотіла зробити сюрприз, — таємниче сказала Гаркуша, переходячи на шепіт, як завжди, коли хотіла повідомити щось дуже важливе. Очі її сяяли веселими чорними вогниками, щоки заливав рум'янець, й вона наче помолодшала на десяток років.

«Невже виходить заміж? — подумав Жадан. — Було б добре».

— Розумієте, працюючи зі штамом «Лужкова», я помітила, що деякі миші довго хворіють, не гинуть на другий-третій день, як завжди. Ну, я вирішила отримати чистий-клон вірусу. І уявляєте? Зараз маю беззаперечні докази того, що цей вірус може викликати хронічний сказ. Миші хворіють по двадцять — двадцять п'ять днів. У них з'являються парези, паралічі, але вони не гинуть! Уявляєте, Євгене Петровичу!

— Та ви що? — вигукнув він, розуміючи, як ніхто, всю вагу цього повідомлення, яке перевертало всі дотеперішні уявлення про сказ як про інфекцію гостру, яка швидко кінчається смертю. — Та ви, Галино Терентіївно, знаєте, хто? Ви — геній!

Згадав вилицювате лице Мідатова, велично звернене до неба, його невидющий погляд, спалахи його несподіваного пронизливого сміху. Зрозумів, яка боротьба їх чекає, доки зможуть довести свою правоту.

— Геній, геній, — зневажливо скривилася Гаркуша. — Не в цьому річ. А в тому, що Нечаєв мишей не хоче виписувати. А мені треба робити наступний пасаж. Бажано хоч штук п'ятсот, лінійних.

— Як не виписує?

— Відмовився. Ми річну норму вибрали, каже, треба почекати до січня. Або навіть до лютого. Я йому — одне, а він — нізащо… А якщо мишей не буде, Євгене Петровичу, можна втратити штам, Я прошу вас, поговоріть з ним…

— Гаразд.

— І ще одне. Що робити з Кучерявим? Він зовсім відбився від рук. Сил моїх уже немає. Вважається, що працює в нашій групі, а цілими днями десь тиняється… Краще б взяли на цю ставку…

— Кого б узяли? — Жадан з жалем подивився на Гаркушу. — Галино Терентіївно, опам'ятайтеся. Часи нашої молодості з вами минули. Згадайте, як торік приходили до нас випускники. Про що вони питали? Про хвилюючі можливості вивчення вірусу смертельної хвороби? Про перспективу боротьби зі сказом? Ні. Про гроші. Про дисертацію — за скільки років ми їм напишемо дисертацію. Про відпустку. І пішли собі геть, коли побачили, що, крім мишей, небезпеки, важкої роботи і невеличкої зарплатні, їх тут ніщо не чекає…