Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Позаяк ті байстрюки знову в сідлі, мені треба було залишатися в Генуї й борознити море на воєнних кораблях Дорії доти, доки світ прийде до тями, – сказав він іль Макії, коли здибався з ним, – але що правда – то правда, я хотів похизуватися нею.

– Закоханий чоловік стає дурнем, – сказав імператор Маґору дель'Амору. – Показати свою кохану без чадри всьому світові – це зробити перший крок до її втрати.

– Жодний чоловік не казав Кара Кьоз відкривати обличчя, – відповів подорожній. – Також вона не наказувала це зробити своїй рабині. Вона самостійно ухвалила рішення, так само як її дівчина-Дзеркало.

Імператор замовк. Через роки і відстані він закохувався.

Сорокачотирирічний Ніколо іль Макія пізньої пополудневої пори грав у карти в перкуссинській таверні з мірошником Фронсіном Уном, м'ясником Ґаббурою та з господарем заїзду Ветторі; вони обзивали одне одного найбруднішими лайками, але добирали слів, коли зверталися до власника хутора, навіть якщо він п'яний сидів за їхнім рипучим столом і поводився, ніби їм рівня, б'ючи кулаком двічі, коли програвав, і тричі, коли вигравав, лаючись і п'ючи, як і всі інші, та називаючи всіх бевзями, аж тут убіг Ґаґліоффо, лихослов і нікчемний дроворуб, з виряченими очима і геть чисто захеканий.

– Сто кіннотників або ж навіть більше, – заверещав він, тицяючи пальцем надвір і ковтаючи повітря. – Траханий я в зад, якщо брешу. Озброєні до зубів велети на конях пруться до нас!

Ніколо зірвався на ноги, все ще тримаючи карти.

– Ну що, хлопці, я – пропав. – сказав він. – Великий герцог Джуліано, очевидячки, вирішив нарешті розібратися зі мною. Дякую за приємні вечори, що допомагали мені зішкребти плісняву з голови під кінець тяжкого дня, а тепер мушу йти додому і попрощатися з дружиною.

Ґаґліоффо зігнувся вдвоє, важко хекав і тримався за бік, аби полегшити біль від кольок.

– Пане, – хлипнув він, – мабуть, що ні, пане. Вони одягнені не в наші лівреї, пане. Бісові чужинці, пане, з бісової Ліґурії [46] Ліґурія – область у північній Італії. , а може, ще й з дальших країв. Також там їдуть жінки, пане. Жінки з ними, чужинки, пане, як глянеш на ту пару відьом, то так і хочеться їх трахнути, бажання приходить, як свиняча холера. Траханий мій зад, якщо брешу. Пане.

Ці люди – хороші, думав іль Макія, ці кілька його знайомих, але загалом люди у Флоренції – зрадники. Саме вони зрадили республіку і знову запросили Медичі. Люди, яким він служив як справжній республіканець, як секретар Другої Канцелярії, як подорожній дипломат і засновник флорентійської міліції, зрадили його. Після падіння республіки і звільнення gonfaloniere П'єра Содеріні, глави органу управління республікою, також звільнили іль Макію. По чотирнадцятьох роках відданої служби люди показали, що їм не потрібна відданість. Люди були дурнями. Вони дозволили схопити іль Макію і запроторити у міське підземелля, де його піддали тортурам. Такі люди не заслуговують, аби про них турбуватися. Вони не заслуговують республіки. Такі люди заслуговують деспота. А може, всі люди – однакові, всюди і завжди, за винятком цих селюків, з якими він пив, грав у карти і теревенив, а також кількох давніх друзів, таких як Аґостіно Веспуччі, наприклад, якого, дякувати Богу, вони не катували; Аґо ж був слабкий і зізнався б у всьому, а тоді вони б його вбили, якщо б, звичайно, він не вмер під час катувань. Але вони хотіли смерти не Аґо, підлеглого іль Макії. Вони хотіли вбити саме іль Макію.

Вони не були гідні мати такого посадовця. Ці селюки – гідні, а якщо говорити загалом, то люди завжди заслуговують своїх жорстоких коханих принців. Біль, що пронизував його тіло, був не фізичний біль, але біль знання. Це був освітній біль, що зламав останню віру в людей. Він служив людям, а вони віддячили йому болем у тому темному підземеллі, у місці без назви, в якому безіменні люди чинили безіменні речі над людськими тілами, що також були безіменними, бо імена там не мали значення, але тільки біль, після якого йшло зізнання, а тоді – смерть. Люди хотіли його смерти, або ж, у крайньому разі, їм було байдуже, живий він чи помер. Місто, яке подарувало світові ідею цінности і свободи окремої людської душі, не поцінувало його і ні на йоту не переймалося ані свободою його душі, ані цілісністю його тіла. Він віддав їм чотирнадцять років чесної й наполегливої служби, а вони не подбали про його суверенне особисте життя, про людське право на життя. Таких людей треба зневажати. Вони неспроможні на любов чи справедливість, і тому не відіграють жодної ролі. Такі люди нічого не варті. Вони не первинні, але вторинні. Мають значення тільки деспоти. Народна любов хистка і непостійна, і домагатися такої любови – це велика дурниця. Любови не існує. Існує лишень влада.