Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Перша хазяйка, а друга служниця, – сказав запорошений борошном Фрозіно Дує, додавши, оскільки був поетичнішим за свого брата. – Вони як сонце і місяць, як звук і відлуння, як небо і його відображення в озері.

А от його брат був прямолінійнішим.

– Так друга – прегарна, аякже, не прогадаєш, як матимеш з нею справу, але її врода блякне, якщо порівнювати з першою. Мусиш одне око заплющити і не бачити моєї дівчини, аби побачити, що твоя також гарна.

Бувши на одинадцять хвилин старшим за брата, він приписав собі право вибирати першим. Фрозіно Дує вже хотів було протестувати, але саме в цю мить перша панночка, хазяйка, повернулася, аби подивитися простісінько на братів і прошепотіла своїй компаньйонці чистою італійською.

– Що ти думаєш, Анжеліко, з цього приводу?

– Моя Анжеліко, вони не позбавлені своєї простої чарівности.

– Ні, це заборонено, моя Анжеліко.

– Моя Анжеліко, аякже. Але, може, ми прийдемо до них уві сні.

– Ми обоє прийдемо до них обох, моя Анжеліко.

– У снах, моя Анжеліко, так буде ліпше.

Тоді вони – ангели. Не дияволи, а ангели, що можуть читати чужі думки. Поза сумнівом, їхні крила були охайно складені під одягом. Брати Фрозіно почервоніли, сердилися і несамовито дивилися довкруж, але, крім них, здається ніхто не почув, що сказали ангели верхи на конях. Зрозуміло, що це просто неймовірно, але разом з тим це було ще одним доказом їхньої божественної природи. Божественної або окультної природи. Але це були ангели, таки ангели. «Анжеліка», як їх, скоріше всього, обох звали, було не надто підхожим ім'ям для демона. Вони були ангелами снів і пообіцяли мірошникам насолоду, про яку чоловіки можуть тільки мріяти. Райська насолода. Раптом їх почав розбирати сміх, брати обернулися і чимдуж побігли до млина.

– Куди ви? – гукнув їм навздогін м'ясник Ґаббура, але як вони могли сказати, що їм треба негайно лягти і заплющити очі? Як точно пояснити, чому тепер, як ніколи раніше, їм так захотілося спати?

Процесія зупинилася перед таверною Ветторі. Настала тиша, яку порушувало хіба що іржання натомлених коней. Іль Макія, як і всі інші, не зводив очей із жінок, а коли почув голос Арґалії з уст блідого воїна, йому здалося, що його із прекрасного палацу перетягли у смердючу помийну яму.

– У чому річ, Ніколо? – промовив голос. – Хіба ти не знаєш, що той, хто забуває друзів, забуває себе?

Марієтта вчепилася у чоловіка обома руками.

– Якщо твоїм другом сьогодні стала Смерть, – прошипіла вона йому на вухо, – то твої діти, поки смеркнеться, стануть сиротами. Іль Макія смикнув головою, ніби хотів струсити із себе похмілля. Поглянув вершникові в очі, не кліпаючи і без теплоти.

– Спочатку було троє друзів, – сказав він тихо. – Ніколо «іль Макія», Аґостино Веспуччі та Антоніно Арґалія. Їхнім хлопчачим світом був зачарований ліс. Потім батьків Ніно забрала чума. Він поїхав шукати щастя, і вони його більше не бачили.

Марієтта дивилася то на чоловіка, то на незнайомця, і розуміння поступово проступало у неї на обличчі.

– Потім, – завершив Ніколо, – після довгих років зрадницьких дій проти своєї країни і Бога, який прокляв його душу і послав на переплавку до пекла варте диби [47] Диба – середньовічне знаряддя катувань. його тіло, Арґалія Паша – Аркалія, Аркуаліа, Аль-Ґалія, навіть ім'я його стало обманом – повернувся до місця, що вже не є його домом.

Він не був глибоко релігійним чоловіком, аль-Макія, але він був християнином. Він не ходив до церкви, але вважав усі інші релігії неправдивими. Він звинувачував пап у більшості воєн того часу і мав багатьох єпископів і кардиналів за злочинців, але кардиналам і папам більше, ніж принцам, подобалося те, що він мав сказати про природу світу. Він, бувало, просторікував перед своїми товаришами у таверні про те, як корупція в Курії відвернула італійців від віри, але він не був єретиком, у жодному разі, і хоч деякі управлінські аспекти султана-мусульманина він вважав цінними і навіть схвалював їх, проте від самої ідеї піти на службу до такого монарха його аж вернуло.

А потім постало питання резиденції пам'яті, тієї прегарної дівчини Анжеліки Кур з Бурґа, того ангельського серця, яке, усвідомивши, що вчинили з її розумом і тілом, викинулася з вікна. З очевидних причин цього питання не можна було порушувати в присутності дружини, оскільки вона була дуже ревнивою, до того ж він сам спричинився до культивування цієї риси її характеру, будучи немолодим чоловіком, повним кохання не до своєї дружини, чи то пак, якщо бути точним, то до дівчини на ймення Барбера Раффакані Салютані, контральто, яка співала так ніжно і так гарно і так багато виконувала чудових речей, і не тільки на сцені, о так, Барбера, Барбера, вже не така молода, як колись, але і далі значно молодша за нього і готова, о просто незбагненно, кохати сивого чоловіка у розквіті своєї юної краси… тож, підбиваючи підсумки, продумавши наслідки дій в іншому руслі, було ліпше наразі зосередитися на питаннях богохульства та зради.