Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Милостивий пане Паша, – привітав він свого товариша дитинства, його брови, схожі на крила кажана, зійшлися докупи у колючому несхваленні, – і чим тут може займатися язичник, тут, на християнській землі?

– Я хочу дещо попросити у тебе, – відповів Арґалія, – але не для себе.

Двоє товаришів дитинства залишилися віч-на-віч у заваленій книжками та паперами іль Макієвій кімнаті для писання. Сутеніло. Маючи вдома справи, багато хто з селян порозходилися, але багато і далі стояли під будинком. Яничари, прийнявши воду від служниці Макіавеллі, так само як і обидві панни, нерухомо сиділи у своїх сідлах. З настанням ночі вийшли обидва чоловіки, і всім було зрозуміло, що досягнуто певного роду перемир'я. Арґалія подав знак, і яничари спішилися, а тоді сам Арґалія допоміг Кара Кьоз та дівчині-Дзеркалу спуститися із сідел. Його загін мав отаборитися на ніч у маєтку, дехто на невеликому полі біля Ґреве, інші в ройегі , себто в садибах Фонталля, іль Поджіо та Монте Паньяно. Чотири швейцарці-велети залишалися на віллі Ла Страда, розмістившись у наметі, і стали на чатах. Коли люди відпочинуть і відновлять сили, гурт рушить далі. Але залишить щось дуже цінне.

Ніколо повідомив дружині, що у них ночуватимуть іноземки, Моґорова принцеса та її служниця. Марієтта зустріла новину, ніби це був смертний вирок. Її вб'є краса, спалить вогнище безкінечної похоті її чоловіка. Найвродливіші й найжаданіші жінки, яких коли-небудь бачили у Перкуссині – ці дияволиці – будуть ночувати під її дахом, і за їхньої присутности вона, Марієтта, просто перестане існувати. Тільки дві пані й залишаться. Вона ж стане неіснуючою чоловіковою дружиною. На столі з'являтиметься їжа, будуть пратися речі, і в домі буде лад, а її чоловік не знатиме, хто все це робить, бо він тонутиме у відьомських очах чужинок, настільки бажаних, що вони просто зітруть її з поля зору. Дітей доведеться перевести, може, до будинку біля восьми канав уздовж Римського шляху, а вона бігатиме між тим місцем та Ла Страдою, і це буде жахливо, це – жахливо, цього вона не допустить.

І вона почала сварити його – перед усією громадою, на очах усього села, велетів-гігантів та постаті Смерти, якою був Арґалія, що постав з мертвих, але іль Макія підніс руку і якусь мить мав вигляд знатного сановника Флоренції, яким він ще донедавна був, і вона зрозуміла, що так треба, і замовкла.

– Гаразд, – сказала вона. – У нас нема королівських палат, тож нехай потім не нарікають, от і все.

По одинадцятьох роках шлюбу зі своїм перелюбним чоловіком самовладання сеньйори Марієтти дало збій, і зараз він ставив їй за вину те, що буцімто вона виганяє його з дому, наприклад, у будуар повії Барбери. Тієї верескливої Салютаті, чий план був доволі простий: пережити Марієтту Корсіні, а тоді захопити її вотчину, замінивши її у спальні господаря на віллі Ла Страда, де Ла Корсіні була господинею та матір'ю Ніколових дітей. Це зробило Марієтту непохитною у своїх планах дожити до ста одинадцяти років і дочекатися погребіння своєї суперниці, а тоді голою потанцювати на її убогій могилі під щербатим місяцем. Вона вжахнулася від жагучости своїх мрій, але перестала заперечувати їхню правдивість. Її також могла потішити смерть іншої жінки. Можливо, вона навіть могла пришвидшити розвиток подій. Можна вдатися до вбивства, розмірковувала вона, бо на ворожбі вона не дуже зналася, а її чари майже ніколи не спрацьовували. Якось, перш ніж зайнятися сексом, вона намастила всеньке тіло чарівною маззю, себто перед тим, як змусити його зайнятися сексом, і якби вона було справжньою відьмою, та мазь прив'язала б його до неї назавжди. Натомість він, як завжди, почимчикував наступного ранку до Барбери, а вона кляла його навздогін у спину, називаючи його безбожним розпусником, який не поважає святости благословенної олії.

Він цього не чув, певна річ, але діти чули, бо їхні очі все бачили, їхні вуха все чули, вони були безголосим сумлінням дому. Вона могла б подумати, що то святі духи, якби не треба було їх годувати, латати їхній одяг та прикладати до їхніх голів холодні компреси, коли вони мали гарячку. Тому вони були досить реальними; проте її ревнощі були ще реальнішими, ніж вони, і вона відіпхнула їх, своїх дітей, на задній план. Діти були очима, вухами, ротами і тихим віддихом уночі. Вони були другорядними. Що заповнювало її бачення, так цей чоловік, її чоловік, настільки вчений, настільки привабливий і такий невдаха, звільнений, вигнаний, який все ще ніяк не може зрозуміти справжньої вартости життя, навіть strappado нічого його не навчило в плані вартости кохання та простоти, навіть заперечення всього його життя та роботи з боку громадськости, якій він присвятив себе, не навчило його, що краще віддавати свою любов і вірність близьким та домашнім, а не громадськості загалом. Він мав хорошу дружину, вона була люблячою дружиною, а от він волочився за дешевою молодою поткою. Він мав свою гідність та ерудицію, а також невеличкий, але все ж таки маєток, проте щодня писав принизливі листи до двору Медичі, раболіпно випрошуючи якоїсь громадської посади. Це були влесливі листи, не варті його темного скептичного генія та несамовитих слів. Він зневажав те, що мав леліяти: цю вотчину, цей ґрунт, ці будинки, ці ліси та поля, а також дружину – скромну богиню його куточка землі.